Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Я думаю, нам час уже подумати всім про повернення до старої Землі. Що ви так дивитеся на мене? Слово честі, я не збожеволів. Так далеко справа не зайшла. Я чудово пам’ятаю, що наш корабель застряв у скелях, що у нас немає засобів визволити його тощо. Про це все ми чимало говорили. У мене є інша думка.

— Повернутися без ракети?

— Ні, Вадиме, ні. В ракеті. Ось, прошу, подивіться.

Олівець у руці Гуро рисував якусь грубу карту, якийсь план. Всі уважно стежили за ним, схиливши голови.

— Оце — наше міжгір’я, — говорив спокійно Гуро, пихкаючи люлькою. — Воно тягнеться отаким півколом і закінчується тут нагромадженням скель. Бачите? З іншого ж боку воно робить ще два коліна, вздовж нього протікає невеличкий струмок… Я думаю, так, кілометрів за три від того місця, де перебуваємо ми з вами. І цей струмок вливається у велике озеро. Я можу нарисувати тут лише край його, бо це озеро надто велике навіть для твого великого аркуша паперу, Василю.

Олівець Гуро викреслив велике півколо. Три пари очей здивовано подивилися на нього: звідки він може все це знати?

Але ніхто не висловив цієї думки. Невідомо, чи помітив Гуро ті трохи недовірливі погляди, але він спокійно продовжував:

— Це ще не все. До того ж таки озера вливається чималенька бурхлива річка. Дуже цікаво, знаєте: її річище просто паралельне нашому міжгір’ю. Воно, те річище, тягнеться отак…

Олівець мисливця накреслив і це річище.

— В цьому місці, де починається наше міжгір’я, річку відділяє від нього тільки оте нагромадження скель, що виникло там, я гадаю, внаслідок землетрусу. Більше того, я маю підстави думати, що наше міжгір’я, ця геологічна розколина, і було колись старим річищем отієї річки. Тільки після землетрусу, що нагромадив отам скелі й перетнув річці шлях, — вона повернула й потекла іншим річищем.

Риндін, що досі уважно слухав Гуро, раптом поклав руку на папір. Очі його запитливо дивилися на мисливця:

— Борисе, якщо все те, що ви розповіли нам і накреслили на цьому папері, вірно!..

— Все вірно, до останньої риски на цьому плані, — усміхаючись, відповів Гуро.

— Тоді ми вільні! Тоді… — Микола Петрович не знаходив слів.

Василь, все ще не розуміючи нічого, здивовано поглядав на нього.

— І я так думаю, Миколо Петровичу. Ось чому я й вирішив розповісти вам усе це, — радісно ствердив Гуро.

Риндін вихопив у нього олівець:

— Досить лише знищити оцю перепону, — він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, — і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…

— І дамо старт нашій ракеті, — закінчив за нього Гуро. — Саме так я й думав, Миколо Петровичу.

— Борисе, ви надзвичайна людина. Я просто не знаю, як це чудово! Друже мій, розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі мої, чи розумієте ви? Чи розумієте ви, що ми полетимо? Га?

Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що траплялося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.

Гуро востаннє затягся з люльки й поклав її на стіл.

— Ну, радий ти, хлопчику? — спитав він Василя.

— Та хіба ж ви не бачите самі? — радісно відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.

— Одну хвилинку, Борисе, — недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. — Я не розумію лише одного. Здається; майже весь час ми були вкупі…

— Добре, що ви згадали оте «майже», — зауважив Гуро.

— Жодної розвідки ми не організовували, — продовжував Сокіл. — Звідки ви довідалися і про те озеро, і про річку, і про нагромадження великих скель у вершині нашого міжгір’я?.. Звісно, я дуже радий був почути про все це. Але я людина практична і не розумію, не уявляю собі тих джерел, якими ви користувалися, рисуючи цей план.

— А ви подумайте, Вадиме, — всміхнувся Гуро.

Василь і собі замислився: справді-бо — звідки Гуро міг довідатися про все це? Навіть Микола Петрович із сумнівом подивився на мисливця:

— Я сподіваюся, ви не жартували, Борисе? — стривожено спитав він.

— Ні, ні, — весело заперечив Гуро. — Я охоче поясню все. Тільки ось, може, Сокіл догадається сам? Ану, Вадиме, доведіть свою догадливість. Це ж так просто, що не можна не догадатися.

— Мені нема чого доводити. Я не знаю. Здається, тут, на Венері, немає ще довідкових агентств, де ви могли б розпитати про все це. І карт Венери я в продажу ще не бачив. Навіть не певний, що їх устиг тут хтось скласти до нашого прильоту сюди…

Гуро голосно засміявся:

— Так, так. Я думаю, що оця карта, — він поклав руку на свій план, — поки що перша. Так таки не знаєте? Можу пояснити.

Він обвів насмішкуватим поглядом усіх товаришів і сказав:

— Що ж, на вашу думку, я даремно літав у пазурях тієї бабки? Мені ж однаково не було чого робити в повітрі. А коли людина вільна, вона завжди шукає розваги. Ото й я зайнявся тим, що роздивлявся з пташиного… чи, пробачте, бабчиного польоту, з висоти двісті-триста метрів усе, що було внизу. Виднокруг, самі розумієте, в мене був трохи ширший, ніж до того. Ну, я й бачив і міжгір’я, і ті скелі, і озеро, і річку. А з того зробив, як ви бачите, деякі висновки…

Він лукаво всміхнувся й додав:

— Не міг же я, справді, не використати такого чудового спостережного пункту! Слово честі, це було б злочином!..