Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Потім він додав так лагідно й ніжно, як міг говорити тільки він один, старий Микола Петрович Риндін:

— Не знаю, що жде нас за кілька хвилин. Проте, з якою радістю я зустріну визволення разом з вами, мої любі друзі!..

Його пильний погляд перевірив ще раз усе в центральній каюті: чи все на місці, чи все прив’язане й зачинене. Потім він востаннє поглянув на товаришів і вийшов до навігаторської рубки.

Мандрівники мовчали. Просто перед Василем був широкий екран перископа. Крізь нього було видно скелі, шматочок неба, пальми, що похитувалися під подувами вітру, два великі кипариси… і прапор, їхній червоний прапор на високій щоглі!

Та ось почувся легкий скрегіт. Підкоряючись автоматичному механізмові, що його примусив діяти Риндін, вікна закривалися металевими віконницями. Міцні сталеві щити висувалися з стін і закривали вікна. В каюті стало темно. Тільки великий екран перископа світився в центрі стелі перед очима мандрівників.

Картина скель на екрані пересувалася. Очевидно, Микола Петрович пересував перископ. І ось образ застиг. Василь пізнав ці скелі. То була вершина міжгір’я, звідки мусила прийти велика водяна хвиля.

— Увага! Включаю струм! — пролунав суворий і серйозний голос академіка.

Задзеленчав сигнальний дзвоник. Починається!

Та було все так само тихо. Жодного звука, жодного руху. Очі мандрівників невідривно дивилися на екран. Василь мимоволі рахував нишком:

— Раз, два, три… п’ять… вісім… дванадцять…

І, хоч цього всі чекали, — якось зовсім несподівано, раптово над скелями з’явилася чорна хмара. Вона швидко розходилася в усі боки, закриваючи небо. Василь догадався: то був дим і порох від страшного вибуху прототротилу.

Але юнак не встиг промовити й слова, як між скелями, там, де міжгір’я звертало праворуч, — блиснула вода, яскрава, як срібло. Майже вертикальна водяна стіна виросла в міжгір’ї, від одного боку до другого.

Ця стіна на мить завмерла на близькому обрії — і враз ринула до ракетного корабля, ринула з неймовірною швидкістю. Василь забув рахувати. З завмиранням серця він дивився на екран. Ось верхня частина водяної стіни, заввишки метрів з десять-п’ятнадцять, наче обвалилася кипучим водопадом униз. Але не встигла перша хвиля водопаду впасти й до середини водяної стіни, як та стіна знову вигнулася вперед і з іще більшою швидкістю стрибнула, здавалося, просто на екран.

— Ой! — не стримав вигуку Василь.

Міцний удар струснув ракетний корабель. Немов би хтось ухопився за його хвіст і безупинними дужими поштовхами намагався підняти ракету, поставити її сторч, на голову. Вже нічого не було видно на екрані. Тремтячий туман затяг його.

Ракетний корабель увесь тремтів. Гумові троси, що держали гамаки з мандрівниками, товсті амортизатори — то розтягалися, то скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі складні лінії. З буфету в стіні випала й покотилася пляшка. А корабель гойдався, він немов напружувався, намагаючись стрибнути…

«Невже не витягне??» — подумав Василь.

І ось почувся неприємний, тягучий скрегіт. Ракетний корабель повільно рушив з місця. Він терся металевими боками об скелі, він продирався крізь них. Рвучко зупиняючись і знову посуваючись, ракета повільно повзла. Припинилися різкі поштовхи знизу вгору, замість них з’явилися інші — ззаду наперед.

Раптом корабель спинився. Оглушливий скрегіт перейшов у стукіт. Ракета не посувалася далі. Вона тремтіла, кожна річ у каюті вібрувала і дзвеніла. Вода не витягла корабель, він знову лежав, затиснутий скелями…

«Під водою… під водою…» — дзвеніло у вухах Рижка.

І знову важкий удар. Щось грякнуло по стінці ракети — десь біля бічної дюзи. Цей удар гучним дзвоном пролунав у каюті — і стих.

Василь почув стурбований голос Сокола:

— Таки вдарив якийсь уламок скелі!..

Ракетний корабель знов гойднувся. Мабуть, цей міцний удар зрушив ракету з місця. Знову почулися повільні поштовхи ззаду наперед. Поштовх, зупинка, знов поштовх… Немов жива істота, скрегочучи металом об каміння, ракета повзла між скелями, ніби шукаючи собі шлях у воді. Раптом вона різко шарпнулася, ще раз спинилася, немов важко вдарилася об щось. А потім усе змішалося перед очима Василя.

Каюта крутнулася, стеля її раптом стала підлогою. Гамак виписував плавну дугу. Потім Василь почув, що він висить униз головою і догори ногами. Ракета обернулася хвостом угору. З секунду вона стояла так, ніби чекаючи чогось, — і важко впала знов, уже на спину. Тепер її мчало хвостом уперед, розгойдуючи дедалі більше.

На екрані перископа щось блиснуло. Майнуло світло.

— Небо! Небо! — радісно гукнув Василь.

Так, це було сіре, хмарне небо. Невисоко над водою проносилися важкі, немов свинцеві, хмари, з яких готова була щохвилини ринути злива. Але це таки було справжнє небо. Ракета визволилася з кам’яних обіймів скель, вона пливла поверхнею нової бурхливої ріки, що котила кипучі свої хвилі давнім своїм руслом — міжгір’ям, у якому ще недавно лежала ракета.

— Ура! Ура! Ура! — вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості.

Його вигуки були такі веселі, такі безпосередні, що з інших двох гамаків через кілька секунд теж пролунало:

— Ура! Ура! Ура!

То Сокіл і Гуро відповідали Василеві, що кричав далі:

— Пливемо, пливемо, річкою пливемо! Миколо Петровичу, пливемо!

Гойдання ракети почало зменшуватися. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчував, що його груди розпирає шалена радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.

Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, прихильником якої він завжди був, — Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу і, ледве зберігаючи рівновагу, широко розставляючи ноги, як роблять це матроси на палубі пароплава під час хитавиці, кинувся до навігаторської рубки, вигукуючи своє «ура!»

Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:

— Василю, куди ви?

— Хлопчику, ти що, збожеволів?

Але Василь не чув нічого.

Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна,