Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Гуро чомусь згадував свій невеселий політ у пазурях велетенської бабки, — політ, який дав йому можливість повернутися з цим рискованим планом визволення ракети. Думки його спинялися весь час на зустрічі з дивними гігантськими бактеріями. Як шкода, що він не встиг сфотографувати їх!..
А Василь? Василь обмірковував певну наукову проблему. Вже не раз він повертався до думки, яка цілком володіла ним. І зараз вона ж таки не давала йому спати. Нарешті, він кашлянув і звернувся до Гуро:
— Товаришу Гуро, — несміливо спитав він, — я хотів би дещо у вас спитати. Можна? Звичайно, якщо ви не дуже хочете спати.
— А що саме?
— От ми не раз говорили про тваринний світ Венери. Ми всі сподівалися здибати тих допотопних страховищ, ігуанодонів, бронтозаврів тощо. Одне слово, подібних до вимерлих земних. А вийшло не так.
— Зовсім не так, хлопчику.
— Замість тварин юрського періоду ми здибували тих страшних і химерних сколопендр, бабку, дощовика, всяких комах. Саме комах — і нічого іншого. Так?
— Звісно, так. Ну, далі?
— Навіть ота тварина, що випливла з озера, і вона була величезною комахою. Це не був ящер…
— Правильно, Василю, зовсім не ящер, — підтвердив і Сокіл, що прислухався до розмови.
— От я й думаю, чому це на Венері рослинність зовсім така, яка була на Землі за часів юрського періоду, а тваринний світ такий своєрідний і не подібний до земного? Це ж просто наукова проблема,
— Яку не так легко розв’язати.
— А я дещо вигадав. Слово честі, вигадав!
— Цікаво. Товариші, — голос Гуро зазвучав урочисто, — слово надається практичному дослідникові товаришеві Рижко. Увага!
— Ні, я не жартую, товаришу Гуро, я серйозно.
— І я серйозно. Ми слухаємо, товаришу Рижко.
— Я думаю, що все це від вуглекислоти…
— Що?
— Через те, що в повітрі Венери забагато вуглекислоти…
— Та з’ясуй, будь ласка, як слід!
— Ну, от. Тут забагато вуглекислоти в повітрі. Так багато, що тим повітрям не можуть вільно дихати теплокровні тварини. Не можемо дихати ми — значить, не можуть дихати й інші тварини, які звикли до земних норм. Адже так?
— Поки що правильно. Далі.
— А далі таке. Я колись бачив і сам робив такі досліди… це коли ще хлопчиком був… ми клали в банку з вуглекислотою мишу й таргана. Миша вмирала, а тарган жив. Він робився трохи млявішим, але все-таки жив і не вмирав. Вони, ці комахи, можуть жити в повітрі, де забагато вуглекислоти для миші або якоїсь ще тварини. Це факт!
— Хм… починаю розуміти. Ну, закінчуй.
— От я й думаю, що зайвина вуглекислоти в повітрі Венери не давала вільно розвиватися тваринам взагалі, крім багатоніжок і до них подібних. Вони, навпаки, розвивалися добре, пристосовувалися… як ота підземна потвора пристосувалася до інфрарадію. Комахи плодилися, жерли одна одну. Частина, сильніша, зростала. Ну, от вони й набули таких розмірів. А, може, їм таке вуглекислотне повітря навіть корисне? Ми ж цього не знаємо… Ну, от і все!
Тепер Василь зніяковів остаточно: а що, коли він заплутався і набалакав нісенітниць?.. Проте, він знову почув голос Сокола:
— Знаєте, Борисе, хлопець правильно міркує. Адже інших пояснень цього дивного явища у нас немає. І, як гіпотезу, я погоджуюся прийняти цю дотепну теорію нашого молодого дослідника.
Гуро засміявся:
— Приймайте, приймайте, Вадиме. Принаймні, поки вам її дають, цю теорію. Але ви мусите визнати, що Василь вигадав її самостійно, без будь-чиєї допомоги. Честь відкриття належить йому — і більш нікому. Не намагайтеся навіть увійти в компанію. Бо в моїй особі Василь має живого свідка свого відкриття. Ой, Василю, Василю, бути тобі колись академіком!..
Але Василь, остаточно зніяковілий, вже сховався під ковдрою. І не помітив, як заснув, йому снилося, що він гордо й спокійно іде по Венері. Всі страховища — і бачені ним, і небачені — виглядають з-за дерев, з пошаною дивляться на нього. Жодне з них не насмілюється вийти й напасти на нього. Він іде гордо і впевнено, він указує рукою на тварини і визначає:
— Ти — комаха, і тобі корисне повітря з вуглекислотою. Ти — багатоніжка. Ти — дощовик. Ти — сколопендра, і знай своє місце. Хоч ти й зросла дуже великою, але однаково залишилася тільки сколопендрою. Ану, хто там ще, виходьте, я подивлюся!
Він, Василь, видатний учений. Його поважають і шанують всі — навіть ці тварини. На грудях у нього сяє орден Леніна — відзнака за його наукові досягнення. Він іде й командує тваринам:
— Виходьте, виходьте! Ближче! Зараз я всім вам скажу, хто ви такі, звідки взялися і чому зросли такі великі. Вилазьте, вилазьте, мені ніколи! Вилазьте!..
Але — хто це заважає йому? Чий це голос повторює:
— Вилазьте! Вилазьте з гамаків, друзі мої! Вставайте! Час не жде!
Василь розплющує очі. Ранок. Біля нього стоїть Микола Петрович. Він командує:
— Швидше снідати, друзі мої! Сьогодні вирішується наша доля. Швидше, швидше! Василю, не ховатися під ковдру. Ану, вилазьте!..
Сніданок пройшов в урочистому мовчанні. Василь поглядав крізь вікно на звичні вже скелі, папороть, пальми. Йому згадувалося, з яким подивом він поглядав на цей краєвид в день прильоту. Яке тоді все було нове, незвичне, цікаве! А тепер… тепер хотілося якнайшвидше вибратись з цієї планети потворних комах!..
Сніданок закінчився. Голос Миколи Петровича пролунав особливо урочисто, коли він сказав:
— По гамаках, друзі мої! По гамаках! І
