Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті, новий звук прилучився до цього.
То вперше глибоко зітхнув Гуро. З обличчя його поволі збігала зловісна синява. Очі розплющилися і враз заплющилися знову. Щось подібне до усмішки з’явилося на його обличчі. Гуро жив, Гуро відчував, Гуро всміхався!..
Більше того, ось він зробив спробу сісти. Не розплющуючи очей, він напружувався, спирався руками об підлогу.
— Ні, ні, не треба, Борисе! — схвильовано сказав Микола Петрович.
Але залізний організм мисливця одужував значно швидше, ніж можна було сподіватись. За хвилину він все-таки сів, не зважаючи на всі прохання. Рука його знайшла холодну від хвилювання руку Василя. Очі Гуро з любов’ю спинилися на юнакові.
Ще через силу вимовляючи слова, Гуро сказав:
— Хлопчику мій… ми поквиталися… ти врятував мене…
Він стомлено змовк — і по паузі додав:
— Якби не ти… я не знайшов би… шляху назад…
Василь зніяковіло мовчав, лише потискуючи широку руку мисливця. Микола Петрович обіймав за плечі Сокола й шепотів:
— Знов усі разом… знов…
Спираючись на Василя, Гуро підвівся. Він, тиняючись, підійшов до стола, сів у крісло. Сили поверталися до нього з кожною хвилиною, з кожним новим подихом.
— Покурити хочеться, — всміхаючись, сказав він. — Майже цілу добу не курив… ніколи було…
З двох боків до нього посунулися люлька і сірники: люльку подавав Василь, сірники — Сокіл. Кожен хотів показати мисливцеві, який він радий з його повернення.
— Дякую, дякую, — з лагідною усмішкою відповів Гуро. — Слово честі, я й сам уже все можу. Втім, до тебе, Василю, в мене є прохання. Дай мені аркушик паперу… та не дуже маленький! І олівець.
Він з насолодою закурив. Сивий запашний дим його люльки звис у повітрі. Миколі Петровичу здалося, що нічого й не траплялося: ось сидить, як завжди, спокійний, упевнений Борис Гуро, він курить свою люльку, від неї пливуть запашні хвилі диму… нічого і не траплялося, не було ніяких турбот, ніхто нікуди не зникав, ні в кого не лилися гарячі сльози радості… Як звикли всі ці люди один до одного, як зріднилися вони!.. Микола Петрович на хвилинку віддався цим думкам. Було приємно просто почувати спокій після всіх тих турбот, після всього хвилювання, яке виповнювало цю важку добу.
Але перед Гуро вже лежав великий аркуш паперу. Василь сидів проти мисливця й дивився на нього закоханими очима. Гуро задумливо взяв у руку олівець, покрутив його в пальцях.
Перше, про що згадав мисливець, — були дивні кулі й циліндри, що полювали на нього на плато. Невідомо, що йому нагадало про це. Можливо, олівець, можливо — ще щось.
— Я хочу спочатку розповісти вам про деякі мої сьогоднішні зустрічі, — сказав нарешті Гуро, — якщо вам це не буде нудно, га? Ні, ні, я пожартував, — поспішив він додати, бо побачив справжнє обурення на обличчях товаришів. — Я знаю, що вас це цікавить. Довго говорити не хочу. Але про два випадки варто розповісти…
Він коротенько розповів про дивних мешканців плато і про голий коричневий ліс із мертвих дерев.
— Щодо перших, до тих куль і циліндрів, то тут я дійшов певних висновків. Мені здається, що це були гіпертрофовані бактерії. Вони поїдали одні одних, вони жили купами… мені тепер навіть здається, що я бачив, як вони розплоджувалися… просто ділячись надвоє… Чи може таке бути, Миколо Петровичу?
Старий академік відповів непевно:
— Коли б мені хтось на Землі сказав про таке, я не повірив би. Не можна уявити собі бактерії, ці напіврослини, напівтварини, найнижчу форму живого буття, у вигляді таких великих істот, як ви їх змалювали. Це було б механістичним збільшенням істоти, якого природа не знає взагалі. Але тут, на Венері… після того, як ми бачили всі ці потвори, я не знаю… тут можливо все. І єдине, що мені лишається, Борисе, це — приєднатися до ваших висновків. Правда, Вадиме?
Вадим цілком погодився. Венера приготувала мандрівникам надто багато несподіванок, щоб заперечувати будь-яку можливість, хоч би й найнеймовірнішу.
— Так, — продовжував Гуро, — тепер про мій ліс. Цього я не розумію досі. Чому він був такий голий? Це не пожежа, бо все гілля було ціле. Куди поділося листя, папороть, все зелене?..
— Ну, це зовсім просто, — сказав Сокіл. — Я навіть дивуюся, що саме тут ви, Борисе, не розумієте. Ви ж кажете, що бачили гусінь?
— Так. Величезні гусениці повзли під деревами.
— І бачили тих велетенських комах?
— Бачив, — погодився Гуро.
— Очевидно, це був період, коли гусінь оберталася на дорослих комах. Гусінь, любий Борисе, об’їла весь ліс, усе листя, вона пожерла й папороть, і траву. А по тому вона перетворилася на дорослих комах. От і все.
Гуро задумався.
— Вірно, — сказав він нарешті. — Це єдине пояснення. І до того ж цілком ймовірне. Василю, це тебе влаштовує?
Рижко кивнув головою.
— Тоді переходимо до дальшого пункту нашого порядку денного, — засміявся Гуро. — Виникла в мене одна думка, товариші. — Він глибоко затягся з люльки. — Нібито все в нас гаразд тепер. І інфрарадій ми знайшли, і ультразолото. Чи не так, Вадиме?
— Не тільки знайшли, а вже й почали складати його в ракеті, — з гордістю відповів той.
— Так. Можна сказати, не даремно билися з усякими страховищами, не даремно хвилювалися за кожного з нас по черзі. Не вистачає лише юрських ігуанодонів та археоптериксів…
Сокіл знизав плечима:
— А вам, Борисе, і з ними хотілося б зустрітися? Ще не досить з вас того, що встигли побачити? З мене, принаймні, досить…
Микола Петрович щиро засміявся:
— Знову засперечалися! От тепер я бачу наочно, що все гаразд! Якщо Борис і Вадим знов почали гризтися, — я цілком певний, що всі лихі пригоди позаду!
Гуро тим часом продовжував:
