Леобург - Ірина Грабовська

І ти ніколи не дізнаєшся, як воно — коли тебе цілує той, про кого ти навіть мріяти не наважувалася.

Бо тобі закортіло вдавати з себе горду й неприступну тієї миті, коли насправді ти знемагала від бажання. Попелюшко бісова, кохання тобі захотілося?!

Джекі здавлено схлипнула й вислизнула за двері. Коридор з високими сходами здався їй нескінченно довгим, кілька разів вона спіткнулася, ризикуючи скрутити собі в’язи. Нарешті опинилася на другому поверсі. В будинку було зовсім темно — сонце вже сіло, а на нижніх поверхах віконниці залишалися зачиненими. Джекі влетіла у свою кімнату й клацнула вимикачем. Світло боляче вдарило по очах. Вона зупинилася перед величезним старовинним дзеркалом і вперлася долонями в стіну, щоб не впасти.

Маленька зеленоголова потвора.

За що тебе любити? Хіба ти не хотіла, щоб до тебе ніхто не наближався?

В цю секунду вона так відчайдушно ненавиділа себе, кожну свою думку й кожен свій безглуздий принцип, що від цього хотілося кричати, рознести пів будинку вщент і вистрибнути з вікна на радість шаленим блокувальникам. Джекі згадала своє перше враження від Агнесиного феротипу. Болісні заздрощі. Їй ніби показали, якою вона мала би бути, але ніколи не була. Вихована, витончена, елегантна. Заради такої дівчини жертвують життям і дістають зорі з неба. А натомість на неї з дзеркала дивилося маленьке зацьковане звірятко з величезними переляканими очима — миршаве, тремтливе й невпевнене.

Джекі грюкнула шухлядою столу й дістала ножиці. Зелені пасма посипалися до ніг. Хутко й рвучко, переборюючи біль, витягла сережки з вух, кільце з носа та шпичаки з-під нижньої губи.

Вона ніколи не стане такою, як Агнеса, але й собою колишньою вона більше бути не може. Сьогоднішній вечір змінив геть усе.

— Пане Едварде, вам треба заспокоїтися. В такому стані ви не здатні конструктивно мислити.

— Я знаю, Свенсоне, але...— Данило жбурнув на стіл зім’яту газету.— Але не виходить!

Він обвів поглядом кімнату й важко зітхнув.

— Чому вони вирішили стратити її так швидко? Я думав, буде суд...

— Суд був — «блискавичний»,— похитав головою старий.— Загинуло вже троє членів Верховної Ради. Влада має нарешті когось покарати.

Данила штрикнув раптовий спомин. Як спантеличено дивилися одне на одного Оздемір і архіваріус із ратуші, коли він попросив дістати архів Яблонських. Вони злякалися, коли Едвард Яблонський зацікавився родинними папірцями?

— А може, Оздемір боїться, що, намагаючись урятувати Агнесу, я знайду щось інше? Щось про нього? От він і вирішив позбутися її якнайшвидше.

Старий важко ковтнув і стенув плечем.

— Гаразд, це зараз неважливо.— Данило всівся за стіл.— Що ми маємо? Агнесу планують стратити... післязавтра. Всього день і дві ночі, щоб їй допомогти. Як потрапити в тюрму? Найкращий спосіб — дати хабар охороні, так? Скільки потрібно запропонувати, щоб вони без опору погодилися, га, Свенсоне?

Старий зміряв його докірливим поглядом.

— Вам навряд чи вдасться підкупити охорону. Рада спеціально добирає таких людей, яким може цілковито довіряти.

— Та ну... має ж бути серед них паршива вівця.

— Пане Едварде, якщо ви втратили пам’ять,— недовірливо пробурмотів старий, і від того «якщо» Данилові стало незатишно, але Свенсон незворушно провадив,— то забули про певні об’єднання, що існують у нашому місті. Їх кілька: «Воїни Лева», «Діти науки», «Вартові свободи». Назагал туди беруть гімназистів і студентів, але іноді й тих, хто вже закінчив навчальний заклад. Уся їхня діяльність спрямована на те, щоб виховати вірних місту й Раді людей, «плоть від плоті Леобурга». Їх називають кундшафтерами. Саме їх наймають для охорони в’язниці, ратуші, скарбниці й міських мурів. Це віддані Оздемірові пси, а не люди.

Данило завмер. На кухні на мить запанувала абсолютна тиша, було чути лише старече дихання з присвистом і поцокування годинника в їдальні. Данило вперся підборіддям у зчеплені руки. Він уже бачив такий загін в Академічному районі. Та й місто було буквально переповнене сотнями пропагандистських плакатів. Мегафони щоранку та щовечора оспівували велич Ради, а леобурзькі газети були просякнуті пафосом і величальними одами Юмітові Оздеміру. Якщо вже навіть на Агнесу, дівчину зовсім не дурну, все це подіяло, то що ж говорити про звичайних хлопчаків з гімназії? Але однаково має існувати спосіб потрапити у цю холодну фортецю!

— Невже нічого не можна вдіяти? — Данило благально глянув на дворецького.

— Можна.

Вони водночас здригнулися. На кухню зайшов Тео й щільніше зачинив по собі двері. Підсунув стілець і сів поруч зі Свенсоном, закинувши ногу на ногу. Данило підозріливо примружився.

— Ти підслуховував?

— Чи не діло! — пирхнув Тео.— Едеку, твій голос було чути навіть у стайні.

— Що ти чув?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти задумав, милий братику. Я бачу, ти вперто не бажаєш полишити цієї ідеї? Що ж, у такому разі я маю намір тобі допомогти.

Данило сторожко перезирнувся з дворецьким: чи можна довіряти Тео? Свенсон мав напружений і зосереджений вигляд і ледь помітно кивнув у відповідь.

— З якого ж це дива, Тео? — запитав Данило.— Ти ж спершу відмовився. Та й не думаю, що тебе хвилює доля бідолашної Агнеси.

Тео схилив голову набік і уважно роздивлявся його з іронічною посмішкою на вустах, ніби чекав, що він сам здогадається. Нарешті він стиснув губи з легким розчаруванням і мовив:

— Чому ж? Агнеса — добра дівчина. Звісно, я досі вважаю, що вона таки щось приховує. Проте мені б не хотілося, щоб їй відітнули голову, адже ми ще й досі заручені,— Тео втупив погляд у стелю.— Але річ навіть не в ній. Скажімо так: ти зробив для мене дещо важливе. Тож я хочу віддячити тобі.

Данило схрестив руки на грудях. Навряд чи Тео так швидко змінив про нього думку й щиро вболіватиме за нього. Втім, інших варіантів однаково немає. Повз будинок прогуркотів паромобіль, Данило здригнувся й виринув з роздумів.

— Гаразд. Отже, чи існує можливість потрапити до Агнеси?

— Так,— поважно мовив Тео.— Свенсон має рацію: охорону підкупити неможливо, але в її щільних рядах є одна вразлива ланка, про яку, маю надію, поки ще не відомо Раді.

— Яка?

Данило відчув, як серцебиття прискорюється у сто, тисячу разів. У нього з’явилася надія, сяйнуло світло в кінці нескінченного тунелю. У них з Агнесою з’явився шанс.

— Ти часто бував на кухні останнім часом, Едеку,— глузливо посміхнувся Тео.— Отже, бачив нашу куховарку, Кристу. Її синові зовсім нещодавно видали