Леобург - Ірина Грабовська

В її свідомість увірвалася музика. Все навкруги стало ще загадковішим — звуки гітари в голові, казкові відблиски в кімнаті й ще Федя... Федя теж був нереальним. Він влаштував свій матрац, склав докупи подушки й тепер стояв посеред кімнати, вперши кулаки в боки й роззираючись, ніби щось загубив. Джекі не могла відвести погляд від нього. Як довго він ще буде з нею? І що вона робитиме, коли він її покине? Від цієї думки відчайдушно запекло в куточках очей — так, що дивитися на Федю стало нестерпно. Вона уперлася чолом у зігнуті руки.

Раптом один навушник рвучко вилетів з вуха, Джекі злякано здригнулася.

— Ура, мене почули! — зрадів Федя й гепнувся поруч на матрац.— Спочатку ти вмовляєш мене залишитися, а тепер сподіваєшся спокійно слухати музичку? Оце вже ні. Будемо розмовляти, мені нудно.

Їхні плечі тепер торкалися, Джекі відчувала тепло його тіла крізь сорочку. Дівчина нервово всміхнулася, але залишилася на місці, не в змозі відсунутися.

— Про що?

— Я тут подумав... цікаво, чому ти називаєш себе цим ім’ям? У мене у дворі колись так звали собаку.

— Ну... Мене так Барс назвав. Ну, байкер, мій типу... хлопець, чи як... Будеш сміятися, але в нього справді в дитинстві було цуценя. Звали Джекі. Він її дуже любив.

Федя задумливо насупився.

— Тебе, я бачу, він теж любив. І охрестив так в ім’я її світлої пам’яті,— сказав він після паузи.— Це зовсім не смішно насправді. Просто подумав: як це — називати себе чужим іменем. Я, наприклад, не хотів би бути повсякчас Красимирою.

Джекі засміялася, уявивши, як Данило кличе його з першого поверху на пробіжку. «Красимиро, прийом, прийом! Ти йдеш?»

— І чого?.. Гарне ж ім’я!

— Твоє справжнє краще,— сказав він майже пошепки.— Женя, Женюля, Єня... Світле. Тепле, як сонечко.

Метелики в животі? Це так називається? Джекі раптом зрозуміла, що той, хто вигадав цей вислів, ніколи не відчував того, що відчула цієї миті вона. Всередині неї все завмерло, їй стало затісно у власному тілі. Легка, мов повітряна кулька. От-от полетить. І тепло... вогонь, від якого неможливо вдихнути.

Стоп. Але ж Федя нічого особливого не сказав! Хтозна, скільки імен ще йому подобається...

— Мені так звично,— мовила Джекі, не наважуючись звести погляд.— У тої Жені нічого доброго в житті не було... Незакінчений інститут, виселення з гуртожитку, розбите серце. Але якщо хочеш, можеш називати мене так. У тебе це виходить якось по-особливому.

Вона відчувала його погляд, але вперто не обертала голови. Мовчання затягнулося, і їй тільки лишалося здогадуватися, що за думки крутяться в його білявій голові.

Бічним зором вона побачила, як Федя дивно всміхнувся куточком губ і підібрав навушник, що теліпався в неї на шиї.

— Що слухаємо?

— Тобі не сподобається.

— Ти, як завжди, все знаєш краще за мене,— гмикнув він і пхнув навушник у вухо.— Гм-м... а нічо’ так... Десь я це вже чув.

— Це моя улюблена, хоч і стара,— зітхнула Джекі.— Жити без неї не можу. «Сізер» та Емі Лі. «Broken».

Федя не відповів. Вони мовчки слухали гітарні перебори й високий голос, що сягав самісіньких глибин душі — до запаморочення, до тремтіння. І здавалося, що й сутінки навколо — дивні, синьо-гранатові — співають і змінюються разом з музикою.

— Я не знаю, про що ця пісня...— прошепотіла Джекі.— Але в мене відчуття, ніби я стою над урвищем, сама, а внизу — зруйнований світ.

— Так,— відповів Федя.— Але ти не сама. Я стою разом з тобою.

Вона стрепенулася, коли його пальці торкнулися її долоні. Федя стиснув її руку — міцно, майже до болю, так ніби теж відчував нереальність моменту, ніби хотів, щоб Джекі навіть крізь фантастичний серпанок цього вечора пам’ятала одне — його дотик.

— Я з тобою, Женю.

Лівою рукою Федя торкнувся її підборіддя й обережно повернув до себе. Джекі не могла поворухнутися: вона вже не володіла власним тілом — Федин млосний погляд чарував, позбавляв волі й змоги дихати, але ніщо в цілому світі не змусило б її зараз відвернутися. В його карих очах знову танцювали химерні спалахи, але зараз вони здавалися їй м’якими, задумливими, теплими. Федя всміхнувся, провів великим пальцем по її щоці. І приголомшливий, чарівний погляд повільно пересунувся на її губи.

Кілька сантиметрів. Вона вже відчуває його дихання, ловить його, лине до нього. Вона відчуває його п’янкий аромат — трохи терпкого диму, трохи цитрусової туалетної води та його власного запаху, такого рідного, що від того нестерпно паморочиться в голові. Здається, серце от-от розіб’є грудну клітку. Джекі стискає Федину долоню ще міцніше, і він відповідає їй навзаєм.

Щойно він торкнеться твоїх уст — ти зникнеш, Джекі.

Впаде останній твій бастіон.

І ти визнаєш, що все життя хотіла саме такого — чванливого, самозакоханого, кумедного, талановитого, неперевершеного фарбованого блондина,— і перетворишся на його тінь. Ти знищиш саму себе.

Бо для нього все це — просто розвага. І ти теж. Він звик до таких ігор.

Федя ледве чутно набрав повітря в легені, обернув голову і...

— Вколешся.

Він здригнувся. На обличчі позначився подив, хлопець недовірливо кліпнув.

Джекі ніби задерев’яніла. Жодної емоції, жодного відчуття — в ту мить вона не відчувала навіть свого тіла. Тільки порожнечу.

От і все. Її світ зруйновано.

Вона відчула, як Федя повільно розтиснув пальці й відпустив її долоню. Він посунувся від неї, прихилився спиною до стіни й мовчав, трохи примруживши очі, так ніби намагався усвідомити, де припустився помилки.

— Федю...

Його погляд був розгублений і сумний.

— На добраніч, Джекі.

Він підвівся й пішов у свій закуток. Кілька хвилин вмощувався, світив екраном смартфону, відвернувшись до стіни, а потім, схоже, задрімав.

Так іноді буває — вдаришся, але біль минає не одразу. Спочатку нічого не відчуваєш, але згодом потужна, непереборна хвиля звалює тебе з ніг, і ось ти вже хапаєшся за забите місце й верещиш від болю. Джекі затулила обличчя руками й не могла знайти в собі сили навіть поворухнутися. Ось тут Федя щойно сидів, навіть місце ще не охолонуло. І він хотів її поцілувати. А вона...

Такого