Дюна - Френк Херберт
Його голос долинув до Джессіки вже від входу до намету. Завдяки своїм Бене-Ґессеритським тренуванням вона вловила в його голосі гіркоту, спрямовану проти неї.
«Усе життя хлопця вчили ненавидіти Харконненів, — подумала вона. — Тепер він дізнався, що через мене він і сам Харконнен. Як мало він мене знає! Я була єдиною Герцоговою жінкою. Я прийняла і його життя, і його цінності, попри всі накази Бене Ґессерит».
Світлосмуга намету ввімкнулася під Половими пальцями, наповнюючи купол їхнього сховку зеленуватим сяйвом. Пол присів біля виходу, відрегулювавши каптур для пересування пустелею — лоб закрито, ротовий фільтр на місці, носовий корок припасовано. Видимими зосталися тільки темні очі — жінка помітила лише вузьку смугу обличчя, що, повернувшись до неї, миттю зникло.
— Підготуйся до виходу назовні, — з-під фільтра голос Пола було ледь чути.
Джессіка надягнула на рот свій фільтр і заходилася припасовувати каптур, коли Пол відкрив клапан.
Миттю до намету зі шкряботінням потекли дрібні шкарубкі піщинки — перш ніж Пол зупинив їх статичним ущільнювачем. Інструмент перегруповував порошинки, й отвір у стіні піску ріс. Хлопець ковзнув уперед, і до вух Джессіки долинало, як він видирається нагору.
«Що ми там знайдемо? — питала вона себе. — Харконненівські солдати та сардаукари — це небезпеки, на які можна чекати. Але як щодо небезпек, про які ми не знаємо?»
Вона подумала про ущільнювач і решту дивних інструментів у рюкзаку. Кожен із них раптово постав перед нею, як знак таємничих небезпек.
На неї війнуло спекотним повітрям із поверхні, а пісок торкнувся щік там, де їх не закривав фільтр.
— Дай мені рюкзак, — голос Пола був гучним і вимогливим.
Джессіка підкорилася, почула, як булькнула вода в літротарах, коли вона потягнула рюкзак через підлогу. Вона поглянула вгору й побачила Пола на тлі зірок.
— Сюди, — нахилився він, витягуючи рюкзак.
Тепер Джессіка бачила лише коло із зірок. Вони скидалися на вістря якоїсь зброї, спрямованої на неї. Раптом її клаптик ночі перекреслив метеоритний дощ. Метеори видалися їй попередженням — тигрові смуги, яскраві могильні ґрати, від яких у жилах згорталася кров. Їй стало холодно від думки про ціну, призначену за її голову.
— Швидше, — крикнув Пол. — Я хочу згорнути намет.
Піщаний дощ засипав її ліву руку. «Скільки ще піску витримає долоня?» — спитала себе Джессіка.
— Тобі допомогти?
— Ні.
Вона ковтнула пересохлим горлом і ковзнула в дірку. Пісок, ущільнений статичним полем, поскрипував під пальцями. Пол нахилився і взяв її за руку.
Джессіка стояла поряд із сином на гладенькій латці пустелі під зорями. Жінка роззиралася навкруги. Пісок майже по вінця засипав їхню котловину, залишивши тільки темні шпилі навколишніх гір. Вона перевіряла далеку пітьму своїми натренованими чуттями.
Шурхіт маленької тваринки.
Птахи.
Шелестіння опалого піску, а крізь нього чути шарудіння крихітної істоти.
Пол згорнув намет і витягнув його з дірки.
Зорі освітлювали ніч рівно настільки, щоб кожна тінь повнилася загрозою. Джессіка озиралася на грудки пітьми навколо.
«Чорнота — це сліпе нагадування, — подумала вона. — Ти прислухаєшся до океану звуків, чуєш завивання тих, хто переслідував твоїх предків так, що лише найпримітивніші клітини твого тіла пам’ятають про це. Тут бачать очі. Тут бачать ніздрі».
Пол, стоячи біля неї, мовив:
— Дункан сказав, що раптом його спіймають, то він зможе протриматися… саме до цього часу. Нам треба йти зараз, — юнак одягнув рюкзак на плечі, перейшов до пологого краю западини, а тоді видерся на скелястий виступ, що вивищувався над відкритою пустелею.
Джессіка автоматично пішла за сином, відзначивши, що тепер він веде її, а не навпаки.
«Тепер моє нещастя тяжче від морського піску[45], — подумала вона. — Цей світ спустошив мене, позбавивши всього, окрім найдавнішої мети: берегти майбутнє життя. Тепер я живу заради мого молодого Герцога і його ще не народженої сестри».
Вона пройшла до Пола, відчуваючи, як пісок немов чіпляється за ноги.
Юнак поглянув на північ через лінію скель. Він вивчав далекий крутий схил.
Обриси гори нагадували старовинний бойовий лінкор у морських хвилях, який освітлювали зорі. Невидимі хвилі зі свистом підносили вгору корабель із бумерангами антен, загнутими назад трубами та П-подібною надбудовою на кормі.
Над силуетом здійнялося помаранчеве полум’я, а з неба вниз спалахнула яскрава блискуча пурпурова смуга.
Ще одна!
І ще один помаранчевий спалах здіймається вгору!
Усе це скидалося на старовинну морську битву, на артилерійський вогонь — видовище змусило їх заклякнути на місці.
— Стовпи вогню, — прошепотів Пол.
Ланцюжок червоних спалахів піднявся над скелею. Пурпурові смуги помережили небо.
— Реактивні викиди та лазеростріли, — мовила Джессіка.
Червоний від завислого в повітрі пилу перший місяць Арракіса здійнявся над небокраєм ліворуч від них. Мати та син побачили сліди бурі — смужку руху вздовж пустелі.
— То, певно, харконненівські ’топтери полюють на нас, — зауважив Пол. — Те, як вони прочісують пустелю…. вони хочуть переконатися, що випалили все, що там залишалося… так випалюють гніздо комах.
— Або гніздо Атрідів, — кивнула Джессіка.
— Ми повинні знайти укриття, — сказав Пол. — Ітимемо на південь, тримаючись скель. Якщо нас упіймають на відкритій ділянці… — він повернувся, поправляючи рюкзак на плечах. — Вони вбивають усе, що рухається.
Пол ступив крок схилом і тієї ж миті почув тихе посвистування орнітоптера, що пурхав у повітрі, побачив його темний силует у себе над головою.
24
Батько якось казав мені, що повагу до правди покладено в основу будь-якої моралі. «Ніщо не виникає з нічого», — мовив він тоді. Дуже глибока думка, якщо ти розумієш, наскільки мінливою може бути «правда».
Принцеса Ірулан. Розмови з Муад’Дібом
— Я завжди пишався тим, що бачу все таким, як воно є, — сказав Зуфір Хават. — Таке вже прокляття ментата. Ти просто не можеш припинити аналізувати дані.
Доки він говорив, зморшкувате старече обличчя зберігало спокій у передсвітанковому мороці. Укриті плямами від сафо вуста стислися в пряму лінію, від якої розходилися вгору складки.
На піску навпроти Хавата навпочіпки сидів закутаний у мантію чоловік. Вочевидь, Хаватові слова його не зворушили.
Вони обидва припали до землі під скелею, що нависала над широким пологим низькодолом. Над розбитою лінією гір по той бік котловини займався світанок, торкаючи рожевим сяйвом усе навкруги. Під скелею було холодно — сухий холод, що лишився із ночі, пробирав до кісток. Перед світанком повіяло теплим леготом, але тепер знову стало зимно. Хават чув, як цокотять зубами позаду нього воїни, які досі лишалися під його командуванням.
Чоловік навпроти Хавата — фримен,
