Дюна - Френк Херберт

— Ти не можеш цього знати, — сказав він. — Не повіриш, доки сама не побачиш.

«Я зерня», — промайнуло в його голові.

Раптом юнак збагнув, яким же родючим виявився ґрунт, у який він упав — і знов усвідомлення жахливого призначення виповнило його, прориваючись крізь порожнечу, ладне задушити його горем.

Пол побачив перед собою два великі відгалуження головного шляху. На одному з них він зустрічає злого старого Барона й каже йому: «Привіт, дідусю». Його ледве не знудило від того, що лежало на тому шляху далі.

Інша стежина повнилася сірими плямами та спалахами жорстокості. Він бачив там войовничу релігію, полум’я, що поширювалося всесвітом під зелено-чорним стягом Атрідів, і легіони фанатиків, що йшли за ним, обпившись меланжевим лікером. Ґурні Галлек і деякі інші люди батька — зовсім трішки — були поміж них, усі з емблемою яструба з гробниці, де знайшла вічний спочинок голова його батька.

— Я не можу піти тим шляхом, — пробурмотів він. — Ось чого насправді хочуть старі відьми з твоєї школи.

— Я не розумію тебе, Поле, — мовила матір.

Він не сказав ні слова, мислячи, як зерня, яким він і був, з расовою свідомістю, яку вперше сприйняв як жахливе призначення. А тоді збагнув, що не може більше ненавидіти Бене Ґессерит, Імператора чи навіть Харконненів. Усі вони опинилися в пастці своєї раси, яка жадала відновити хаотичність спадковості, прагнула змішуватися і перетинатися, щоб поєднати свої генетичні лінії з фонтаном нових генів. І раса знала єдиний можливий спосіб для цього — старовинний, добре випробуваний спосіб, який змітав усе на своєму шляху: джигад.

«Я в жодному разі не можу обрати такий шлях», — думав він.

Але знову і знову він бачив внутрішнім зором гробницю голови свого батька і розвій жорстокості, над яким майорить зелено-чорний стяг.

Схвильована синовим мовчанням, Джессіка прочистила горло:

— Отже… фримени дадуть нам притулок?

Пол підвів очі, вдивляючись у вроджені аристократичні риси її обличчя в тьмяно-зеленому світлі намету.

— Так, — сказав він. — Це один зі шляхів, — він кивнув. — Так. Вони назвуть мене… Муад’Дібом — «Тим, Хто Вказує Шлях». Так… Саме так вони й назвуть мене.

Пол заплющив очі, міркуючи: «Тепер, батьку, я можу оплакати тебе». І відчув, як сльози потекли щоками.

Книга друга

Муад’Діб

23

Коли мій батько, Падишах-Імператор, довідався про смерть Герцога Лето й про те, як саме він помер, то розлютився так, як ніколи в житті. Він звинувачував мою матір та угоду, що змусила його посадити на трон Бене-Ґессеритку. Він звинувачував Гільдію та старого негідника Барона. Винуватив усіх, кого бачив, навіть мене. Він лаяв мене, бо я, мовляв, така сама відьма, як і всі інші. А коли я спробувала заспокоїти його, вказавши, що так було вчинено відповідно до давнього закону про самозбереження, якого дотримувалися навіть найдавніші правителі, він презирливо гмикнув і спитав, невже я вважаю його настільки слабким. Тоді я збагнула, що гнів його викликала не сама смерть Герцога, а думка про те, які наслідки могла мати ця смерть для королівського роду. Озираючись назад, я припускаю, що батько також мав певні схильності до передбачення майбутнього, оскільки його рід і рід Муад’Діба походили зі спільного кореня.

Принцеса Ірулан. У домі мого батька

— Тепер Харконнен уб’є Харконнена, — прошепотів Пол.

Прокинувшись незадовго до того, як запали сутінки, він сидів у герметично закритому темному диститенті. До його вух долинуло тихе вовтузіння матері, яка спала під протилежною стінкою намету.

Пол зиркнув на детектор наближення на підлозі, вивчив циферблат, що підсвічувався в темряві фосфорними трубками.

— Скоро має настати ніч, — сказала Джессіка. — Чому ти не піднімаєш наметові екрани?

Пол збагнув: мати вже деякий час дихає інакше, ніж раніше. Вона лежала в непорушній тиші, доки не впевнилася, що він не спить.

— Це не допоможе, — відповів юнак. — Пройшла буря. Намет засипало піском. Я скоро нас викопаю.

— Від Дункана жодної звістки?

— Жодної.

Пол машинально тер герцогський перстень, що тепер сидів на його великому пальці. Раптово хлопець затремтів од люті, спрямованої на сутність планети, що допомогла вбити його батька.

— Я чула, як почалася буря, — промовила Джессіка.

Непретензійна беззмістовність її слів допомогла Полові відновити спокій. Його свідомість зосередилася на бурі — він бачив крізь прозорий бік диститенту, як вона починалася. Піщані струминки посунули котловиною, борозни й западини пошрамували небо. Пол зиркнув угору на кам’яний шпиль, зауваживши, як від сильного пориву вітру той змінює форму, стає нижчим, перетворюючись на клин чеддерного кольору. Залетівши до котловини, пісок затопив небо тьмяним відтінком карі, а тоді засипав намет, знищивши будь-яке світло.

Дуги намету заскрипіли, прийнявши на себе вагу. Потім тишу порушувало лише нечітке сопіння помп піскошноркеля, що накачували повітря в намет.

— Спробуй іще раз перевірити приймач, — попросила Джессіка.

— Марно, — відповів Пол.

Він намацав водотрубку дистикоста, що була закріплена біля шиї, ковтнув теплої води й подумав, що ось зараз і починається його справжнє життя на Арракісі — життя завдяки наново зібраній волозі власного дихання та тіла. Вода була позбавленою смаку й викликала нудоту, однак вона зволожила йому рот.

Джессіка чула, як Пол п’є, відчувала, як слизька тканина дистикоста липне до шкіри, однак вгамовувати спрагу відмовлялася. Визнати її означало остаточно прокинутися: усвідомити жахливі потреби Арракіса — доведеться пильнувати кожну крапелиночку води, потай накопичувати її у водокишенях і шкодувати про кожен видих на відкритому повітрі.

Набагато простіше було знову ковзнути у сон.

Але сьогодні вона бачила інший сон і здригалася лише від згадки про нього. Їй ввижалося, що вона тримає руки під піщаним водоспадом, який укриває накреслений на землі напис: Герцог Лето Атрід. Ім’я засипає піском, Джессіка намагається відновити рядок, однак перша літера зникає раніше, ніж вона встигає дописати останню.

Пісок не спинити.

Її сон перетворюється на квиління, що стає все гучнішим і гучнішим. Безглузде квиління — частина її свідомості розуміє, що це її власний голос, однак він належить дитині, майже немовляті. Жінка, риси якої її пам’ять не здатна чітко відновити, йде геть.

«Моя невідома мати, — подумала Джессіка. — Бене-Ґессеритка, яка народила мене й віддала сестрам, бо ті так наказали. Чи раділа вона, що позбулася харконненівської дитини?»

— Їхня ахіллесова п’ята — прянощі. Бити треба туди, — промовив Пол.

«Як він може думати про напад у такі миті, як ця?» — спитала вона себе.

— Уся планета переповнена прянощами, — відказала Джессіка. — Як же ти завдаси удару?

Вона почула, що син вовтузиться й тягне рюкзак по підлозі намету.