Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Тільки тепер Гуро міг перепочити. Густі дерева й кущі захищали його. Що діялося позаду — мисливця не цікавило. Він був увесь мокрий від поту. Погляд його впав на годинник. Жах: у нього залишалося всього трохи більше години дихання!.. Нема часу відпочивати, швидше додому. Ось напрямок; ще раз перевірити його. Так, сюди.
І знов почалася мандрівка лісом. Тепер Гуро не звертав уваги ні на що. Все залежало від того, чи далеко він ще був від міжгір’я, від ракети. Він швидко йшов між деревами, часом починаючи бігти. Це зумовлювало підвищену витрату кисню — але компенсувалося більшою швидкістю. Гуро згадав: він бачив з лап бабки ту зелену галявину, де темніли камінням крапки. То й було плато з гігантськими бактеріями. Що ще чекає на нього в цьому пекельному лісі? Чи не доведеться ще потрапити йому до того чорного, немов обгорілого лісу з коричневими голими стовбурами?..
Він біг з горбка вниз. Потім, перестрибнувши через невеличку трясовину, знову почав викараскуватися вгору. Ліс був тут не таким густим. В далині видно було небо. І на його світлому фоні Гуро раптом побачив прозоре голе гілля. Тонкими темними візерунками воно вирисовувалося на рожевому небі. Невже це та ділянка лісу? Гаразд, там не може бути нічого страшного, там, навпаки, все добре видно, ніщо не завадить, можна буде прискорити ходу. Вперед, вперед!
Ні, це не були сліди пожежі. Правда, на деревах не можна було знайти навіть найкрихітнішого листячка, жодної травинки не було на ґрунті. Коричневі голі стовбури, мертве сухе гілля, голий бугруватий ґрунт. Нічого. Мертва ділянка, така незвичайна серед буяючої, квітучої, вічнозеленої природи Венери. Що трапилося тут? Чому всі дерева голі?
Гостре око Гуро помітило якийсь рух на голому гіллі. Там немов сиділи великі птахи. Невже є птахи на Венері? Перша зустріч із справжніми теплокровними тваринами?..
Але це не були птахи. За кілька кроків Гуро пересвідчився в цьому. Між дерев він помітив кілька величезних гусениць — кошлатих і ситих. Вони повільно повзали, не звертаючи на людину уваги. То й краще: ці гусениці були великі, як колоди, боротьба з ними відібрала б чимало часу.
Гуро поспішав. Він спіткнувся об каміння і схопився за ближче дерево, щоб зберегти рівновагу. Дерево струснулося — і Гуро відсахнувся: йому здалося, що стовбур загув, загуркотів. Що таке? Що за дивні дерева?..
Це гуло не дерево. З верескливим, пронизливим дзижчанням з його гілля злетіло кілька істот, яких досі мисливець вважав за птахів. Вони були всякі завбільшки — від маленьких, з кулак, до великих, з півметра завдовжки. Вони різко дзижчали й крутилися навколо Гуро.
— Знову кляті комахи! — сказав люто мисливець. — Ну, хай, мені ніколи.
Але потворні істоти не були настроєні так нейтрально. Вони кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги як у коників — все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були вселити жах у кожного.
Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Серпуваті щелепи намагалися схопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..
Мисливець зрозумів небезпеку. Невідомо, чи здатні були ці серпуваті щелепи прокусити скафандр. Головне було те, що величезні комахи могли затримати його.
Ховаючись за стовбурами, Гуро швидко перебігав від одного дерева до другого. Він уникав сутички, він зберігав час. Але летючі потвори не відставали від нього. Ось одна з них сіла на шолом і вчепилася в рамку. Гуро почув, як рамка здригається.
— Ні, це не підходить. Геть!
Він махнув кинджалом, щоб скинути з шолома комаху. Проте, цієї затримки було досить, щоб його обліпили інші потвори. Вони насідали на нього, вони впиналися в тканину скафандра, їх м’які крила били в вікна шолома. Гострий і широкий кинджал мисливця миготів у повітрі, вражаючи комах одну за одною. Гуро біг між дерев, відбиваючись від нападу. Комахи не відставали.
Ось дві великі потвори впали з повітря на нього, ледве не збивши мисливця з ніг. Гуро зрозумів: треба щось зробити, так він не відіб’ється. Якщо він міг вражати кинджалом менших, то ці більші могли звалити його самого. Він зіперся спиною об стовбур дерева й витяг пістолет.
— Виходьте!
Навіть не прицілюючись, він натиснув на спуск. Постріл прорізав дзижчання. Одна з великих потвор, майже в половину росту самого Гуро, впала. Ще постріл, ще… Три комахи лежали на ґрунті. Безпосередня небезпека минула. Тепер можна бігти далі, менші комахи не зіб’ють його з ніг.
Далеко за голими деревами відкривався знову зелений краєвид. Гуро з тугою поглянув туди. Що це? Може, він помиляється?.. Ні, це було так. За далекими зеленими деревами майорів червоний прапор. Він здавався дуже маленьким, далеким, але це був він.
— Ракета!.. Міжгір’я!.. Товариші!..
Дихати стало важко. Невже він не розрахував, помилився, визначаючи кількість кисню в резервуарах?.. Швидше, швидше…
Новий удар у спину. Гуро озирнувся. Ще дві величезні комахи нападали на нього. Прокляті! Вони затримують його, йому не вистачить кисню!..
Два постріли розляглися один за одним. І тепер Гуро зрозумів, що він украй стомлений, що він хвилюється, що йому не вистачає повітря. Бо впала тільки одна комаха. В другу він не влучив, він, уславлений стрілець!..
— Так от же тобі, от, от!
Три постріли зробили з комахи безформну купу на землі.
— Товаришу Гуро, поспішайте! Мабуть, ви вже близько, поспішайте, товаришу Гуро!.. — лунав у радіотелефоні голос Василя.
Тепер цей голос проходив мов крізь вату,
