Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

— Сьогодні вже пізно їхати,— ледь спромоглася вимовити вона.

— Ні. Ми встигнемо поїсти до п'ятої тридцять, найпізніше до шостої. До Шаєнна — дві чи дві з половиною години. Там будемо о восьмій тридцять. Найпізніше — о дев'ятій. Зателефонувати можна звідси і сказати Абендсену, що ми їдемо до нього. Пояснити ситуацію. Міжміський дзвінок справить враження. Скажемо так: ми вилітаємо на Західне Узбережжя, у Денвері лише на один вечір, але ми так захоплюємося його книгою, що поїдемо до Шаєнна і повернемося сьогодні ж, аби лише...

— Для чого? — перервала вона.

На очі їй почали набігати сльози, і вона відчула, що стискає кулаки, заклавши всередину великі пальці, як робила у дитинстві. Її губи тремтіли, і коли вона знову заговорила, голос звучав ледь чутно:

— Я не хочу їхати до нього сьогодні. Я не їду. Я взагалі не хочу їхати, навіть завтра. Хочу просто розважитися у місті, як ти й обіцяв.

Поки вона говорила, знову прийшов страх і стиснув їй груди: незбагненна паніка, що так ніколи й не полишала її цілком, навіть у найрадісніші моменти із Джо. Страх вирвався на поверхню і керував нею. Вона відчула, як від страху у неї сіпається обличчя, як він пульсує у ній настільки виразно, що Джо міг легко це помітити.

— Ми метнемося туди, а потім, коли повернемося, — розважимося в місті.

Його слова звучали розсудливо, однак говорив він таким жорстким та неживим тоном, ніби читав завчене напам'ять.

— Ні,— сказала вона.

— Одягни блакитну сукню.

Джо пошукав серед пакунків і знайшов найбільшу коробку. Обережно розв'язавши стрічку, він вийняв сукню і акуратно розклав на ліжку. Він не квапився.

— Домовилися? Ти будеш неперевершена. Слухай, ми купимо пляшку дорогого скотчу і візьмемо з собою. Vat 69.

«Френку, допоможи мені,— подумала Джуліана,— я встряла у щось, чого не розумію».

— Їхати набагато далі, ніж ти думаєш,— сказала вона.— Я дивилася карту. Коли ми дістанемося туди, буде дуже пізно, одинадцята, або й за північ.

— Одягни сукню, інакше я тебе вб'ю.

Заплющивши очі, вона захихотіла. «Мої навички. От вони й справді знадобилися. Тепер побачимо. Чи зможе він мене вбити, а чи мені вдасться защемити йому нерв на спині так, що його скрутить на все життя? Але він воював із тими британськими командос, він пройшов крізь це багато років тому».

— Я знаю, що ти можеш звалити мене з ніг,— сказав Джо,— а може, й ні.

— Не звалити, а скалічити на все життя. Справді можу. Я жила на Західному Узбережжі. Японоси навчили мене цього, там, у Сіетлі. Якщо хочеш, їдь до Шаєнна, а мене лиши тут. Не намагайся мене силувати. Я тебе боюся і постараюся...— у неї зірвався голос,— постараюся зробити тобі дуже боляче, якщо нападеш.

— Та годі. Одягни цю кляту сукню! Що це взагалі за вибрики? Ти, мабуть, несповна розуму, якщо верзеш щось про вбивство і каліцтво тільки тому, що я хочу, аби після обіду ти стрибнула в машину і поїхала зі мною навідати цього чолов'ягу, книжкою якого ти...

У двері постукали.

Джо прокрався до дверей і відчинив. Хлопець в уніформі сказав:

— Обслуговування в номерах. Ви цікавилися під час реєстрації, сер.

— О, так,— сказав Джо, повертаючись до ліжка.

Він узяв нові білі сорочки, які нещодавно купив, і відніс хлопцеві.

— За півгодини впораєтеся?

— Просто розгладити складки? — запитав той, роздивляючись сорочки.— Не прати? Так, я впевнений, що ми впораємося, сер.

Коли Джо зачинив двері, Джуліана запитала:

— Як ти знав, що нову білу сорочку не можна вдягати, поки її не випрасують?

Він мовчки знизав плечима.

— Я забула,— сказала Джуліана,— а жінка має це знати. Коли виймаєш сорочку з целофану, вона вся зім'ята.

— Замолоду я любив елегантно вдягатись і відвідувати різні місця.

— Звідки ти знав, що готель надає такі послуги? Я не знала. Ти й справді підстригся й пофарбувався? Я думаю, що у тебе завжди було біляве волосся, ти просто носив перуку. Правильно?

Він знову знизав плечима.

— Напевно, ти агент СБ, який удає водія-макаронника. Ти не воював у Північній Африці, правда ж? Тебе відправили сюди, щоб убити Абендсена, чи не так? Я знаю, що так. Яка ж я дурна.

Вона почувалася виснаженою, змарнілою.

Помовчавши, Джо сказав:

— Звісно, я воював у Північній Африці. Нехай і не в артилерії Парді, а в «Бранденбурзі»[89]. Це спецназ вермахту. Ми працювали в тилу британців, проникли у їхній штаб. Не розумію, яке це має значення. Ми добряче понюхали пороху. І я брав участь у битві за Каїр. Мене нагородили медаллю і згадали у рапорті. Присвоїли звання капрала.

— А ця ручка — це зброя?

Він не відповів.

— Бомба,— промовила вона вголос, раптом усвідомивши.— Бомба, налаштована так, щоб вибухнути, коли хтось її торкнеться.

— Ні, те, що ти бачила,— двоватна рація. Щоб я міг підтримувати зв'язок, якщо план зміниться, з огляду на динаміку політичної ситуації в Берліні.

— Ти узгодиш це з ними, перш ніж зробити. Для певності.

Він кивнув.

— Ти не італієць, а німець.

— Швейцарець.

— Мій чоловік — єврей.

— Мені байдуже, хто твій чоловік. Я хочу лише, аби ти вдягнула цю сукню і причепурилася, щоб ми могли піти обідати. Зроби якусь зачіску. Треба було тобі сходити у перукарню. Можливо, салон краси у готелі ще працює. Сходи, поки я прийму душ і дочекаюся своїх сорочок.

— Як ти його уб'єш?

— Джуліано, будь ласка, вдягни нову сукню. Я зателефоную і спитаю про перукарку.

Він підійшов до телефону.

— Навіщо я тобі там?

Набираючи номер, Джо відповів:

— Ми маємо досьє на Абендсена. Здається, його приваблює певний тип жінок — пристрасні брюнетки. Середземноморські або з Близького Сходу.

Поки він говорив із персоналом готелю, Джуліана підійшла до ліжка і лягла. Вона заплющила очі і закрила обличчя рукою.

— Так, у них є перукарка,— сказав Джо, поклавши слухавку,— і вона може попрацювати над твоїм виглядом просто зараз. Сходи у салон, це у мезоніні[90].

Він щось їй простягнув. Розплющивши очі, вона побачила, що це знову банкноти Райхсбанку.

— Щоб розплатитися.

— Можна я полежу тут? Будь ласка.

Він подивився на неї пильно і занепокоєно.

— Сіетл такий,