Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Вона прочитала текст до четвертої шістки:

Якщо пройдеш серединою

І постанеш перед князем,

Він піде за тобою.

«Я маю туди поїхати,— усвідомила вона,— навіть якщо Джо мене переслідуватиме».

Вона пробігла очима останній змінний рівень, дев'ятку зверху:

Він нікому не дає примноження.

Насправді хтось навіть завдає йому удару.

Його серце непостійне.

Нещастя.

«Боже мій,— подумала вона,— це про вбивцю, про гестапівців. Оракул каже мені, що Джо або хтось такий, як він, хтось інший приїде до Абендсена і вб'є його». Вона швидко перейшла до гексаграми сорок три. Судження:

Потрібно бути рішучим і розповісти про цю справу.

При дворі правителя

Щиро заявити про неї Небезпека.

Потрібно попередити своє рідне місто.

Мало користі від зброї,

Але корисно зробити крок,

Отже, немає сенсу повертатися у готель і переконуватися, що з Джо покінчено: це безнадійно, замість нього пришлють інших. Оракул повторює, навіть наполягає: їдь до Шаєнна і попередь Абендсена, хоч би як небезпечно це було. «Я маю повідомити йому правду».

Вона закрила книгу.

Повернувшись за кермо, вона знову влилася в потік машин і швидко розібралася, як виїхати з центральної частини Денвера на широкий північний автобан. Вона тиснула на газ з усіх сил, двигун якось дивно постукував, кермо і сидіння трусилися, у бардачку все гриміло.

«Спасибі доктору Тодту за ці автобани»,— казала вона собі, пролітаючи крізь темряву, в якій видно було лише її власні фари та розмітку на дорозі.

О десятій вечора через проблеми з шиною вона все ще не дісталася до Шаєнна, і тепер їй лишалося тільки з'їхати з шосе й пошукати, де зупинитися на ніч.

На дорожньому знаку попереду вона прочитала: «Грілі — п'ять миль».

«Завтра вранці знову в дорогу»,— сказала вона собі через кілька хвилин, повільно проїжджаючи центральною вулицею Ґрілі. Вона побачила декілька мотелів із вивісками про наявність вільних місць, отже, з цим не було проблем. «Я зараз маю зателефонувати Абендсену і сказати, що приїду»,— вирішила вона.

Припаркувавшись, вона знесилено вибралася з машини, рада можливості нарешті розігнути ноги. Цілий день у дорозі, з восьмої ранку. Неподалік на вулиці вона побачила цілодобову крамницю й рушила туди, сховавши руки в кишені пальта. Невдовзі вона опинилася в закритому просторі телефонної кабіни, прохаючи операторку з'єднати її з довідковою службою Шаєнна.

Телефонний номер Абендсенів — слава Богу — був у довіднику. Вона докинула двадцятип'ятицентових монет, і операторка з'єднала їх.

— Доброго вечора,— швидко відповів жіночий голос, енергійний, доволі приязний і молодий. Поза сумнівом, жінка була приблизно такого самого віку, як Джуліана.

— Місіс Абендсен? — сказала Джуліана.— Чи можу я поговорити з містером Абендсеном?

— Назвіться, будь ласка.

— Я прочитала його книгу і приїхала аж із Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Зараз я у Ґрілі. Я планувала дістатися до вас сьогодні, але не встигаю, тому хотіла б запитати, чи можна буде навідатись завтра.

Помовчавши, місіс Абендсен відповіла, так само приязно:

— Так, уже пізно, а ми лягаємо спати доволі рано. Чи мали ви якусь... особливу причину для зустрічі з моїм чоловіком? Він зараз дуже зайнятий.

— Я хотіла поговорити з ним.

Власний голос звучав для Джуліани монотонно і безбарвно. Вона втупилася у стіну кабінки, безсила щось додати — у неї боліло тіло, в пересохлому роті відчувався неприємний присмак. Крізь скло вона бачила продавця. Він обслуговував чотирьох підлітків, які замовили молочні коктейлі. Вона прагнула бути поряд із ними і майже не слухала відповідь місіс Абендсен. Їй дуже хотілося освіжитися прохолодним напоєм, а до нього взяти сендвіч із куркою чи щось таке.

— Готорн працює, як йому заманеться,— говорила місіс Абендсен своїм веселим енергійним голосом.— Якщо ви приїдете завтра, я нічого не можу обіцяти: можливо, він увесь день буде в роботі. Але якщо ви готові до цього...

— Так,— перервала Джуліана.

— Я знаю, що він залюбки поспілкується з вами кілька хвилин, якщо зможе,— продовжувала місіс Абендсен,— але, будь ласка, не засмучуйтеся, якщо трапиться так, що він не матиме часу, щоб з вами поговорити чи бодай привітатися.

— Ми прочитали його книгу, і вона нам дуже сподобалася,— сказала Джуліана.— Я взяла її з собою.

— Зрозуміло,— сказала місіс Абендсен так само приязно.

— Ми заїхали в Денвер — робили покупки і втратили багато часу.

«Ні,— подумала вона,— все змінилося, тепер все по-іншому».

— Послухайте,— сказала вона,— їхати до Шаєнна мені наказав оракул.

— Боже мій,— сказала місіс Абендсен так, наче знала, про що йдеться, але все ж не сприймала ситуацію серйозно.

— Я вам зачитаю.

Оракул був у неї з собою, в кабінці. Прилаштувавши книги на поличці під телефоном, вона почала старанно гортати сторінки.

— Секунду.

Вона знайшла потрібну сторінку і прочитала місіс Абендсен перше судження, а потім відповідні рівні. Коли вона дійшла до дев'ятки зверху — про удар і нещастя — то почула, як місіс Абендсен скрикнула.

— Прошу? — запитала Джуліана, зупинившись.

— Продовжуйте.

Джуліана помітила, що тепер тон у неї став більш проникливим та занепокоєним.

Коли Джуліана прочитала судження сорок третьої гексаграми, де було слово «небезпека», настала тиша. Ані місіс Абендсен, ані Джуліана нічого не говорили.

— Що ж, тоді чекаємо на вас завтра,— врешті сказала місіс Абендсен.— Ви могли б назвати своє ім'я?

— Джуліана Фрінк. Дуже вам дякую, місіс Абендсен.

Втрутилася телефоністка і різко сказала, що час розмови збіг. Джуліана повісила слухавку, взяла сумочку та книги оракула й вийшла з телефонної кабінки до стійки з газованою водою.

Коли вона замовила сендвіч та колу й сиділа, затягуючись сигаретою й відпочиваючи, то з жахом і подивом усвідомила, що нічого не сказала місіс Абендсен про гестапівця чи агента Служби безпеки, чи ким він там був, цей Джо Чіннаделла, якого вона лишила в готельному номері в Денвері. Вона просто не могла повірити. «Я забула! — сказала вона собі.— У мене зовсім вилетіло з голови. Як таке могло трапитись? Мабуть, у мене дах поїхав. Я точно зовсім хвора, дурна й ненормальна».

Вона полізла до своєї сумочки у пошуках дрібних грошей, щоб зателефонувати ще раз, але, вже підвівшись зі стільця, вирішила: «Ні, я не можу знову їм сьогодні телефонувати. Хай буде як буде.