Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
Схилившись над нею, Джо схопив її за руку і змусив сісти. Він підтримував її, не даючи знову лягти.
— У чім річ? Ти поводишся, наче хвора.
Він дуже уважно й стурбовано вдивлявся в її обличчя.
— Я вмираю.
— Це просто панічна атака, не більше. Вони у тебе постійно, хіба ні? Я куплю тобі заспокійливе в аптеці готелю. Фенобарбітал підійде? І ми ж нічого не їли з десятої ранку. З тобою все буде гаразд. Коли приїдемо до Абендсена, тобі там і пальцем не доведеться поворухнути. Потрібно буде просто постояти поряд. Я говоритиму, а ти лише всміхайся і будь привітною зі мною та з ним. Побудь із ним, поговори, щоб він лишався з нами і нікуди не йшов. Я впевнений, що коли він тебе побачить, то дозволить нам увійти, особливо зважаючи на декольте твоєї італійської сукні. На його місці я б тебе неодмінно впустив.
— Дозволь мені піти до ванної,— сказала вона,— мені погано. Будь ласка.— Вона вирвалася від нього.— Мене нудить, пусти мене.
Він відпустив, і вона подалася до ванної, зачинивши за собою двері.
«Я зможу»,— вирішила Джуліана. Вона клацнула вимикачем, світло вдарило по очах. Вона примружилася. «Я знайду. У шафі. Подарунок від готелю: леза для гоління, мило, зубна паста». Вона відкрила невелику пачку з лезами. «Так, з гострим краєм». Вона розгорнула нове лезо із масним, чорно-синім полиском.
У душі лилася вода. Вона ступила під водяний струмінь. Господи, вона ж не зняла одяг. Тепер він знівечений. Тканина прилипла до тіла, з волосся стікало. Охоплена жахом, вона перечепилася і мало не впала, навпомацки шукаючи вихід з кабінки. З панчіх бризкала вода... Джуліана розплакалася.
Джо зайшов, коли вона стояла над умивальником. Вона зняла свій мокрий зіпсований одяг і лишилася гола, спираючись однією рукою на умивальник, намагаючись заспокоїтися.
— Господи,— сказала вона, помітивши його поруч,— не знаю, що робити. Мій костюм шерстяний, тепер він геть понівечений.
Вона вказала рукою на купу мокрого одягу.
Дуже спокійно, хоча й із перекошеним обличчям, Джо сказав:
— Ти все одно не в цьому мала їхати.
Він витер її пухнастим готельним рушником і відвів до теплої, застеленої килимом кімнати.
— Вдягни білизну. Накинь щось на себе. Я викличу перукарку сюди, нехай прийде, іншого рішення немає.
Він знову підняв слухавку і набрав номер.
— А які пігулки ти мені збирався дати? — запитала вона, коли Джо закінчив розмову.
— Я забув. Зателефоную до аптеки. Ні, чекай, у мене дещо є. Нембутал чи щось таке.
Він побіг до валізи і почав шукати.
Коли він простягнув їй дві жовті капсули, вона незграбно взяла їх і запитала:
— Вони мене знищать?
— Що?
Його обличчя сіпнулось.
«Нижня частина мого тіла зітліє, лоно висохне».
— Я маю на увазі, у мене знизиться концентрація? — боязко запитала вона.
— Ні. Це ліки A. G. Chemie. У нас вдома продаються. Я приймаю їх, коли не можу заснути. Я тобі води принесу.
Він вибіг.
«Лезо,— подумала вона,— я проковтнула його. Тепер воно розтинає мені черево. Кара. Я — дружина єврея, а зійшлася із гестапівським убивцею». Вона знову відчула, як на очі набігають гарячі сльози. «Це мені за все, що я вчинила. Мене знищено».
— Ходімо,— сказала вона, підводячись,— до перукарки.
— Ти гола!
Він узяв її за руку, всадовив, спробував натягнути на неї трусики, але нічого не вийшло.
— Треба, щоб тобі зробили зачіску,— із відчаєм у голосі сказав він.— Де вона, ця Hur[91] ця жінка?
Джуліана повільно і ретельно вимовляла слова:
— Волосся утворює лося, який видаляє плями з наготи. Гасати, нікуди гайнути, щоб гойдатися на гачку. Гачок від Бога, волосся в'ється, повія волочиться.
«Пігулки. Можливо, скипидарна кислота. Усі вони змішалися і створили найнебезпечніший, найсильніший розчинник, щоб зжерти мене дотла».
Дивлячись на неї, Джо зблід.
«Бачить мене наскрізь,— подумала Джуліана.— Читає мої думки за допомогою свого апарату, хоч я й не можу його знайти».
— Від цих пігулок думки плутаються,— сказала вона.
— Ти їх ще не прийняла.
Він вказав на її стиснутий кулак, і вона побачила, що й досі їх тримає.
— У тебе проблеми з психікою.
Він обважнів, став повільним, ніби якась інертна маса.
— Тобі дуже погано. Ми не можемо їхати.
— Лікар не потрібен,— сказала вона,— зі мною все буде гаразд.
Вона спробувала всміхнутися. Вдивлялася в його обличчя, щоб дізнатися, чи їй це вдалося. «Відображення з його мозку, мої думки розкладаються».
— Я не можу везти тебе до Абендсенів,— сказав він.— Зараз точно ні. Завтра. Може, тобі стане краще. Спробуємо завтра. Ми мусимо.
— Можна мені знову до ванної?
Він кивнув, майже не слухаючи її. Думав про щось своє.
Вона повернулася до ванної, знову закривши за собою двері. У шафі ще одне лезо. Вона взяла його у праву руку і вийшла до кімнати.
— Бувай,— сказала вона.
Коли вона відчиняла двері у коридор, Джо скрикнув і накинувся на неї.
Помах руки.
— Жахливо,— сказала вона.— Вони ранять глибоко. Я мала знати.
«Я можу дати відсіч злодюжкам, які виривають з рук сумки, і нічним волоцюгам. Я впораюся. Куди я поцілила? Схопився рукою за шию і почав крутитися».
— Дай пройти. Не стій на дорозі, бо провчу. Хоча я лише жінка.
Не опускаючи леза, вона відчинила двері. Джо сів на підлогу, притиснувши руку до горла, ніби перегрівся на сонці.
— Бувай,— сказала вона і зачинила за собою двері.
Теплий, застелений килимовою доріжкою коридор.
Жінка в білій уніформі, щось мугикаючи або наспівуючи, котила перед собою візок, опустивши голову. Позираючи на номери на дверях, вона врешті зупинилася перед Джуліаною і підвела погляд, а тоді широко розплющила очі і роззявила рота.
— Ой, дорогенька, ну
