Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
— Вони заперечуватимуть свою причетність,— сказав містер Бейнс.— Стандартний хід, випробуваний безліч разів.— Він поклав на стіл містеру Таґомі пістолет із глушником.— Зроблено в Японії.
Він не жартував. Це була правда. Японський пістолет для спортивної стрільби прекрасної якості. Містер Таґомі перевірив його.
— І вони не громадяни Німеччини,— сказав містер Бейнс. Він витягнув гаманець з документами в одного з білих, того, що був уже мертвий.— Громадянин ТША. Мешкає у Сан-Хосе. Ніщо не пов'язує його з СБ. Джек Сендерс.
Він пожбурив гаманець геть.
— Пограбування,— сказав містер Таґомі.— Мотив: цінності у сейфі. Жодної політики.
Він непевно звівся на ноги.
У будь-якому разі спроба вбивства або викрадення з боку СБ провалилася. Принаймні оця перша. Однак вони точно знали, хто такий містер Бейнс і, поза сумнівом, знали мету його приїзду.
— Прогноз невтішний,— додав містер Таґомі.
Він подумав про те, чи може зараз бути корисною Книга. Можливо, вона б захистила їх. Попередила б, підтримала б своєю порадою.
У нього досі тремтіли руки, коли він дістав сорок дев'ять гілочок деревію. «Уся ця ситуація дивна й безпрецедентна,— вирішив він,— людському розуму її не збагнути, це під силу лише об'єднаній мудрості багатьох людей. Німецьке тоталітарне суспільство схоже на якусь неповноцінну форму життя, гіршу за природну. Гіршу через цей домішок, ці прожилки безглуздості.
Ось місцева СБ діє як інструмент політики, абсолютно не узгодженої із керівником у Берліні. Де сенс цієї складної мішанини? Хто насправді представляє Німеччину? Хто міг би бути таким представником у минулому? Майже як у кошмарному сні, коли повсякденні життєві проблеми розпадаються на шматки.
Оракул розрубає цей вузол. Для „І цзін“ зрозуміла навіть така скажена порода диких кішок, як нацистська Німеччина».
Містер Бейнс, спостерігаючи за тим, як містер Таґомі розгублено перебирає жмут гілочок, усвідомив глибину його потрясіння. «Для нього,— подумав містер Бейнс,— ця подія, те, що йому довелося вбити чи скалічити цих людей, не просто жахлива, а й не має пояснення.
Що я можу сказати, щоб розрадити його? Він стріляв, щоб захистити мене. Отже, моральну відповідальність за ці два загублені життя несу я, і я її приймаю. Таке моє бачення».
Підійшовши до містера Бейнса, генерал Тедекі тихо сказав:
— Ви стали свідком відчаю людини. Бачте, його, поза сумнівом, виховали як буддиста. Якщо він навіть не вірянин, то принаймні зазнав впливу цієї традиції. У цій культурі не можна забирати життя, кожне життя священне.
Містер Бейнс кивнув.
— Він віднайде рівновагу,— вів далі генерал Тедекі,— поступово. Зараз у нього немає точки відліку, з якої він міг би побачити й усвідомити свій вчинок. Ця книга допоможе йому, адже вона дає зовнішню систему координат.
— Розумію,— сказав містер Бейнс.
«Ще одна зовнішня система координат, яка допомогла б йому, це вчення про первородний гріх. Цікаво, чи він колись про таке чув. Усі ми приречені чинити жорстокість, насильство або зло. Така наша доля, і передумови цього давні. Наша карма».
Щоб врятувати одне життя, містеру Таґомі довелося забрати два. Це не вкладається у логічному збалансованому розумі. Добра людина, як-от містер Таґомі, усвідомивши приховане значення такої реальності, могла б втратити розум.
«Однак головне,— подумав містер Бейнс,— не в теперішньому, не у смерті моїй чи цих двох людей СБ. Головне — гіпотетично — у майбутньому. Те, що сталося зараз, буде виправдано або не виправдано подальшими подіями. Чи вдасться нам врятувати мільйони людей, власне, усю Японію?»
Однак чоловік, який перебирав гілочки, про це думати не міг. Теперішнє, реальне, було занадто пекучим — німці, мертвий і смертельно поранений, на підлозі його кабінету.
Генерал Тедекі мав рацію: час дозволить містеру Таґомі поглянути на це з певної дистанції. Або ж його поглине темрява душевної хвороби, і він, безнадійно заплутавшись, назавжди відвернеться від життя.
«І ми не так уже й відрізняємося від нього,— подумав містер Бейнс.— Ми так само блукаємо в тумані. А відтак, на жаль, ми не можемо йому допомогти. Можемо лише чекати, сподіваючись, що він не зламається, а врешті-решт видужає».
13
У Денвері було багато шикарних сучасних крамниць.
Джуліані здавалося, що одяг страшенно дорогий, але Джо з цього приводу начебто не переймався і навіть не зважав на ціни: він просто оплачував усе, що вона вибирала, а потім вони поспішали до наступної крамниці.
Основну покупку — після багатьох примірок і дуже тривалих роздумів та відкидання непідходящих варіантів — Джуліана зробила доволі пізно: це була світло-блакитна сукня, імпортна, італійська, з короткими пишними рукавами і запаморочливо сміливою лінією декольте. Джуліана бачила таку сукню в європейському журналі про моду: вважалося, що це найактуальніший стиль цього року, і Джо сукня коштувала майже двісті доларів.
До неї Джуліані знадобилися три пари взуття, а ще нейлонові панчохи, кілька капелюхів і чорна шкіряна сумочка ручної роботи. До того ж виявилося, що декольте цієї італійської сукні вимагає нового бюстгальтера, чашечки якого прикривають лише нижню частину грудей. Розглядаючи себе на повний зріст у високому дзеркалі крамниці, вона почувалася надто оголеною і трохи боялася нахилятися вперед. Але консультантка запевнила її, що ліфи нового фасону добре тримаються, хоч у них і немає бретельок.
«Лише соски прикриті,— подумала Джуліана, роздивляючись себе на самоті у кімнаті для примірювання,— й ані на міліметр вище».
Бюстгальтер теж коштував немало. Консультантка пояснила, що й це імпорт, ручна робота. У крамниці Джуліані показали також спортивний одяг, шорти, купальники та махровий пляжний халат, однак Джо раптом почала брати нетерплячка. Тому вони пішли далі.
Коли Джо складав пакети та сумки у багажник, вона запитала:
— Я ж буду просто неперевершена, правда?
— Звісно,— відповів він, думаючи про щось інше,— особливо у цій блакитній сукні. Одягнеш її, коли підемо до Абендсена, зрозуміло?
Останнє слово він вимовив різко, немов наказ, і цей тон її здивував.
— У мене дванадцятий-чотирнадцятий розмір,— сказала вона, коли вони увійшли до наступної крамниці.
Дівчина-консультант, мило всміхаючись, провела їх до вішаків з одягом. «Що ще мені потрібно? — міркувала Джуліана.— Краще взяти якомога більше, поки є можливість». Вона охопила поглядом усе одразу: блузки, спідниці, светри, брюки, пальта. «Ось що мені потрібно: пальто».
— Джо,— сказала вона,— мені знадобиться довге пальто. Але не з тканини.
Вони дійшли згоди щодо німецького пальта зі штучного матеріалу; воно мало прослужити довше,