Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Якого листа? — Сокіл дуже незграбно удавав, що він не розуміє.

— Ну, Вадиме, хіба мені варто вам пояснювати? Пошукайте в вашій пам’яті, може й знайдеться якась особа на Землі, що їй приємно буде одержати від вас звістку. Та годі, я вам кажу, — додав Риндін з удаваною суворістю, бачачи, що Сокіл вагається. — Хіба не ви самі розповідали мені свого часу і про вашу наречену, і про все інше? Ідіть, я вам кажу. А то відправлю ракету без вашого листа.

— Я, Миколо Петровичу, той… я вже…

— Невже написали?

Сокіл зніяковіло витяг з кишені листа. Риндін засміявся:

— Ну от, а то ховалися! Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я зараз вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюся, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран не відмовиться прислужитися.

Вже виходячи, Сокіл, згадавши щось, запитав:

— Ви сказали, що вийдете слідом за мною? А як же ви підете? Адже у нас немає четвертого скафандра. Чи ви хочете без нього?

— Авжеж, я піду без скафандра, — відповів Риндін, не звертаючи уваги на здивування Сокола. — Не хвилюйтеся, одягайте ваш. Шкода тільки, що я не зможу чути вас. Ви то будете чути мене, а я вас — ні. Ну, нічого, як-небудь порозуміємося. Одягайтеся.

— А коли нападуть летючі комахи?

— Вони, як ми вже встановили, нападають лише в глибокій тіні. А зараз сонце ще високо. Одягайтесь.

Сокіл не пробував сперечатися далі. Якщо Риндін сказав — треба було виконувати. До того ж, і час мине швидше. Це гнітюче чекання, поки повернеться Гуро… і які звістки він принесе… Ах, Василю, Василю, невже ж Гуро повернеться без тебе?!

Микола Петрович провів Сокола до дверей у коридор, що вів до зовнішнього люка:

— Прошу виходити. Трохи почекайте мене. Та не забувайте прислухатися тоді до моїх слів.

Сокіл чудово чув усе, що говорив Риндін. Він зачинив за собою двері, пройшов до камери, де лежали ракети-листоноші, взяв одну з них і через силу потяг її до виходу. Тепер це була робота значно важча, ніж тоді, коли вони випускали листоношу в міжпланетному просторі. Через кілька хвилин люк знову відчинився, і з корабля вийшов старий академік. Він спинився на порозі люка, простяг уперед руки, — уперед до зелених хащів, до скель і папороті:

— Яке чудове повітря, Вадиме! Який чудесний краєвид, які різноманітні фарби, які мальовничі рослини! І скільки таємниць ховається під красою цього краєвиду!..

Він замовк. Згадка про Василя, про долю бідолашного юнака виникла в його голові, як тільки вирвалися в нього слова про таємниці Венери. Що з ним? Де він?

Свіжий, прохолодний вітер маяв його сивим волоссям і полами піджака. Просто перед ним розкинулися буйні хащі, що піднімалися схилом вгору, дедалі густішали і перетворювалися на незайманий первісний ліс дивної планети. Далеке стрекотіння, якесь мелодичне цвірінькання долинуло до слуху Миколи Петровича. Він повернув голову до Сокола:

— Чуєте, Вадиме? Це — звуки тутешнього життя. Ах, коли б наш Василь був з нами!

Він зійшов на ґрунт і, керуючись своїми записками на аркушику паперу, встановив на міцному тринозі ракету-листоношу в потрібному напрямі. Перевірив, чи щільно зачинені дверці ракети. Сигарка дивилася в одну якусь точку неба, вибрану Риндіним.

— Відійдіть, Вадиме… Я пускаю.

Він натиснув маленький важіль на боку ракети і відстрибнув убік з несподіваною жвавістю. З дюзи ракети виринуло полум’я і синій газ. Металева сигара з гуркотом злетіла в повітря і, оповита димом, зникла в хмарах. Тільки густа синя хмарка залишилася від неї.

— Полетів наш другий вісник, — задумливо промовив Риндін. — Чи скоро доведеться виряджати третього? Адже його черга наступить перед нашим зворотним стартом… Втім, я маю небагато часу. Ходімо, Вадиме, оглянемо ракету.

Вони йшли поруч — Сокіл у непроникному скафандрі, в круглому шоломі з великими скляними вікнами, чистісінько водолаз, якому не вистачало лише важких свинцевих підошов та грузила на шиї. І Риндін, у звичайному сірому піджаці, довгих штанях, без шапки, з срібним своїм волоссям, що маяло під подувами вітру, із схвильованим обличчям: він був першою людиною, що дихала на повні груди повітрям Венери!

Вони обходили навколо ракети. Висновки Миколи Петровича були цілком вірні. Ракета зарилася в ґрунт носом, піднявши вгору хвіст. Дюзи дивилися в небо. Не можна було й думати про те, щоб вирівняти її за допомогою вибухів. Це тільки погіршило б становище.

Сокіл уважно стежив за Миколою Петровичем, що не пропускав жодної дрібнички. Ось Риндін підійшов ближче до ракети і помацав рукою подряпини, зроблені потворою, яка намагалася перекинути корабель.

— Непогані пазурі, га, Вадиме? — сказав він.

І зразу його обличчя посмутнішало. Мабуть, знову згадка про Василя зринула в нього.

Вони йшли далі. Сокіл помітив, що старий академік дихає не так, як завжди. Він робив глибокі вдихи і видихи, немов дуже втомлений. Жестом руки Сокіл показав на своє обличчя, розкрив широко рот, копіюючи дихання Риндіна. Микола Петрович махнув рукою:

— Ну, так, трохи не вистачає кисню… чи, навпаки, забагато вуглекислоти. Але це дрібниця. Хвилин на п’ять мене ще вистачить. А потім треба повертатися, потім стане небезпечно. Ходім, ходім!

Але тепер Сокіл весь час поглядав на Риндіна: його непокоїло це важке дихання. Він думав: «Як нам, то Микола Петрович не дозволяє виходити без скафандрів, а сам… ні, треба стежити, коли б чого не сталося».

А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:

— Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.

Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровими