Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

це тривало лише кілька хвилин. Нові звуки, значно гучніші й загрозливіші, притягли до себе увагу Гуро. Якийсь рев, хрипкий і жахливий, долітав здалеку. Йому відповідали тонші звуки, що нагадували скавучання цуценят. Забувши про можливу небезпеку, Гуро прискорив кроки. Рев, що переривався тривожною мовчанкою, голоснішав. Так могла ревти лише якась розлючена вкрай потвора, нападаючи на ворога.

«Швидше, швидше, — вистукувало серце мисливця. — Як я міг затриматися біля дощовика… швидше, швидше!»

Гуро, ідучи навпомацки, перевірив свою зброю. А рев все наближався. Нарешті; ось тунель ще раз круто повернув, і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь від прожектора потонув у глибокій темряві отвору, ні за що не зачепившись.

Гуро яскраво почув, як пролунав постріл. У відповідь на нього рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів, безладно, з різними інтервалами. І знову грізний рев.

Далі виразно почувся глухий стогін людини. Гуро вже лежав на краю тунелю, що раптом обірвався чорною прірвою, і дивився вниз, звідки долітали загрозливі звуки. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера, в яку він дивився згори, наповнилася мінливим блакитним сяйвом, що лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брил землі, якихось дивних пухнатих тварин. І нарешті Гуро побачив те, чого шукав.

На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього, внизу, біля однієї з стін печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.

І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака швидко плазувала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса жадібно обмацували повітря, наближаючись до Василя. Гігантське тіло швидко посувалося вперед, підтримуване кількома лапами. Дві з них, передні, були широкі, як гребінці, з гострими страшними зубцями. Одна з них піднялася, потім друга.

Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі. І відразу ж у повітрі з блискавичною швидкістю піднеслася широка гребнеподібна лапа, готова впасти на людину і розчавити її.

Лапа здригалася в повітрі, наближаючись до людини в скафандрі, мов прицілюючись для останнього рішучого удару.

XVII. БІЙКА БІЛЯ РАКЕТИ

Микола Петрович нарешті підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.

— Отже, — непевно проговорив він, — отже, що виходить?

Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише по цьому повільно відповів:

— Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!

Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:

— Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… — він важко зітхнув, — Василь правильно помітив, що з того стану можна було просто стартувати. Дати кілька вибухів, почати рух — і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту тієї потвори, що надумала бавитися нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи — означає загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?

Сокіл мовчав.

— Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо, подивимося. Може, ще якесь страховище побажає погратися кораблем і поставить його як слід, — пожартував Микола Петрович.

Але Сокіл навіть не всміхнувся.

Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадали йому, як і завжди, на лоб. Ось він зняв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.

— Миколо Петровичу, — мовив він нарешті, — а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?

Риндін лагідно усміхнувся:

— Чи не зарано, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю, тягне?

Сокіл почервонів:

— Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.

— А що ж?

— Я скажу вам одверто. Мене завжди нервувала невідомість. Я можу непогано працювати, Миколо Петровичу (і ви це добре знаєте), але я мушу знати, що буде далі. Ось зараз, коли…

Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, випив води, сів на місце і знову підвівся:

— Ну от, мене нервує свідомість того, що шлях повернення додому нібито відрізано. Ні, Миколо Петровичу, ні, запевняю вас, я не думаю про повернення — принаймні до того часу, поки ми знайдемо Василя і розшукаємо наші елементи. Але з якою радістю я робив би все, коли б знав, що ця можливість повернення на Землю не відрізана… Ну, от такий я дурний, така у мене вдача. Не можу я критися перед вами, Миколо Петровичу…

Риндін слухав Сокола, не зводячи з нього очей. Він помовчав хвилинку.

— Сідайте, Вадиме, — відповів він. — Я розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Можливість повернутися назад не відрізана.

— Як?

— У мене є свої думки. Потім я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі, в своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не кажу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемося назад. Тільки б знайти Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не чули від нього?

— Ні.

— Ось що турбує мене більш усього. Що ж, будемо сподіватися, що Борис знайде нашого юнака. Тепер у мене є пропозиція до вас. Підіть на хвилинку до навігаторської рубки і напишіть там листа. Ми з вами зараз