Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— Я рушаю на розшуки у підземний хід, — сповістив він голосно, повернувши перед тим вимикач передавача.
Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у прірву.
Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, і тут Гуро через кілька кроків укрила темрява. Поворот вимикача — і темряву перед мисливцем прорізав яскравий промінь світла від його прожектора, прикріпленого до скафандра. Промінь відбивався від стін там, де з ґрунту виступало каміння, і освітлював все так гарно, що Гуро навіть зменшив силу світла: навіщо було даремно витрачати енергію?
Підземний хід не йшов далеко вглиб. Мабуть, він тягся весь час на глибині не більше як метрів з п’ять під поверхнею. Про це свідчив і пухкий вогкий ґрунт, і численне коріння дерев, що звисало зі стін.
Даремно Гуро шукав слідів юнака. Їх тут не було: на ґрунті коридору безконечно тяглися широкі сліди чогось подібного до величезної мітли, що замітала всі сліди.
«Безперечно, нора якоїсь тварини, — подумав Гуро. — Добре, якщо хід не матиме розгалужень, бо інакше я просто не знатиму, куди йти».
Він ішов швидкими, але неквапливими кроками. Так ходить людина, що звикла багато ходити, не витрачаючи ні крихітки енергії марно. Коли б зараз хтось спробував іти поруч із мисливцем, то відразу відчув би, що за цією неквапливою, здавалося, ходою можна встигнути, не відставати, лише переходячи іноді на біг. Великі, спокійні кроки дозволяли Гуро добре роздивлятися й помічати всі дрібнички, що, безумовно, лишилися б поза увагою іншої людини. То позначалися звички досвідченого мандрівника і мисливця.
Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого коріння, що звисало, мов обірване, зі стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе:
— Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…
Це стосувалося слідів на корінні. Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила його. Так гризти дерево могли лише щелепи велетня…
Ще через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стіни. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім виключив прожектор на грудях — і присвиснув від здивовання:
— Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..
Але час не ждав. І, включивши знов прожектор, Гуро рушив далі.
Його пильне вухо насторожено ловило найменшу подібність до звуків. Проте, мікрофон на шоломі не вловлював нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.
Найдужче турбувала мисливця відсутність слідів на ґрунті. Коли б тут не було все так чисто заметене якимсь підземним двірником, сліди мусили б бути. Хто це постарався? Невже та тварина? Адже от сліди самого Гуро ясно позначаються на пухкому ґрунті: їх можна легко помітити на відстані кількох метрів. Невже ж потвора дійсно тягла з собою бідолашного юнака?..
І знов Гуро відігнав від себе ці думки. Це надто впливало на нерви.
Хід тягся без краю. Вже двічі Гуро поглядав на ручний годинник. Подорож під землею тривала ось уже другу годину. Але вигляд ходу не змінювався.
Ті ж самі стіни з пухкої землі, з подекуди повкраплюваним камінням, таке ж саме коріння, що утворювало іноді на стіні складне мереживо. І ніяких слідів, крім одного гігантського сліду величезної мітли. Але тепер Гуро вже твердо вирішив, що ця сама мітла була вірним слідом. Безперечно, це слід тієї потвори, що тягла за собою свій тулуб і ним згладжувала всі попередні сліди.
Що то була за тварина? Що обіцяє зустріч із нею?
Спокійним, розміреним кроком Гуро простував уперед. Вже два рази йому траплялися розгалуження. Після короткого обмірковування дальшого шляху Гуро обидва рази обрав той хід, що йшов униз. Він розраховував так:
— Тварина, що має підземні ходи, робить їх не для того, щоб покружляти під землею і вийти знов так собі просто на поверхню. В неї мусить бути якась центральна частина, її лігво, так би мовити. І це лігво, звісно, буде нижче під ґрунтом. Отже, мій шлях — униз.
Мисливець не забував відзначати на кожному розгалуженні той хід, яким він прийшов сюди. Він витрачав навіть певний час, роблячи на стінах помітки коротким кинджалом, з яким ніколи не розлучався так само, як і з своєю тридцятизарядною гвинтівкою.
Третє розгалуження. Гуро зсунув брови:
— Справа ускладняється. Хазяїнові цих катакомб, звісно, добре відомо, куди яка з них веде… А мені… хм, підемо за старим принципом. Мій шлях — нижче, в глибину.
Гуро відзначив чергову зарубку на стіні і зробив крок вперед. Але відразу спинився й прислухався. Якийсь неясний, тихий звук звернув на себе його увагу. Ніби щось пересипалося, ледве чутно шипіло. Ось впало кілька камінців, вони покотилися по землі. Кожен звук розповідав мисливцеві про щось, а все сплетіння звуків малювало перед його уявою таку картину:
— По норі, десь попереду, повзе якась тварина. Повзе повільно і обережно. Не можу сказати, щоб вона повзла від мене, бо звуки не слабшають. Не можу так само сказати, що вона наближається до мене, бо звуки не посилюються. Значить… вона залишається на місці? Але — як можна залишатися на місці повзучи?
Думки ці вмить промайнули в його голові. Гуро виключив прожектор і, користуючись непевним туманним світлом загадкових світляків-камінців, повільно рушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Він немов забув про звичку ходити швидким вільним кроком. Тепер Гуро пробирався вздовж стіни, ховаючись за її виступи і не просуваючись уперед ні на метр, доки йому не щастило розглядіти як слід цей дальший метр.
Так підкрадалися колись червоношкірі індійці; так підповзає хитрий хижак, що полює на свою жертву. Гуро мав ще важливіше
