Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
Іван Германович пробігає розгубленим поглядом по обличчях товаришів і нараз зустрічається з очима того, хто є його батьком.
Вони дивляться один одному в очі, і всі навколо замовкають. Минає кілька секунд, але Іванові Германовичу вони здаються вічністю.
В пам’яті з найвіддаленіших земних спогадів зринає яскрава згадка: це його, батькові очі дивилися так лагідно на нього тоді, в невимовно далеку хвилину прощання на Землі. Іван Германович робить зусилля відірвати погляд від очей батька і не може. Вони притягують невідомою силою його всього, і капітан корабля нараз відчуває, що він стає під владою цього погляду маленьким хлопчиком: найбажаніше зараз — відчути на щоці теплий дотик батьківської руки.
— Івасик? — різонув серце знайомий, рідний голос. — Це ти, синку?
— Я, тату! — зірвався з місця Іван Германович.
Підбігши до батька, він опустився перед ним на коліна, схилив свою сиву голову під батьківські ласкаві руки.
— От і зустрілися ми з тобою, Івасику, — посміхаючись крізь сльози, нарешті знов заговорив Герман Володимирович. — Пам’ятаєш, як на прощання ти просив мене доставити тобі якесь марсіанське звірятко? Пам’ятаєш, мій сивий соколе?
— Пам’ятаю, — теж посміхаючись звівся на ноги і обійняв батька Іван Германович. — А вже мій син, а твій онук Миколка прохав мене доставити з зірки Рігель «шматочок сонечка». Як бачиш, батьку, потомки наші вже з дитинства в бажаннях прогресують.
— А підростаючи й батьків переганяють? — щиро притис до грудей сина Герман Володимирович. — Та це — найбільша радість для нас. Я дуже радий, Іване. Тільки ось сивини в тебе більш, ніж треба в твоєму віці.
— Її скоро в нього не буде, — втрутився в розмову академік Курганов. — Я ось на Сергусі за два місяці знову чорнявим парубком став. А Іван Германович так за ваше здоров’я побивався, що навіть чудеса Сергуса на нього майже не вплинули. Та тепер він за місяць років на тридцять помолодшає!
Загальною радістю і веселими жартами закінчилася ця незвичайна зустріч молодого батька з набагато старшим від нього сином.
Коли в руці лежить твоя рука…Великою білою чайкою попереду летить дівчина. Вона час від часу робить кілька сильних помахів білосніжними крилами свого літального апарата і знов переходить у довге повільне ширянні.
А хлопець, немов не знаючи, куди подіти зайвину сил і душевного захвату, то складає за спиною широкі сріблясто-сірі крила і стрімголов падає вниз, то, вмикаючи апарат, вертикально здіймається до самих хмар. Нарешті, трохи вгамувавши нестримний запал, Сергій переводить і свій апарат у спокійне ширяння під хмарами, наздоганяє Лан, весело сміється і гукає до дівчини:
— Агов, Лан, скільки ще нам летіти? Мені хочеться, щоб до вашої домівки було не менше тисячі кілометрів.
— Оце так гість! — посміхається Лан. — Вам хочеться відкласти гостини якнайдалі? Дякую за відвертість.
— Навпаки, — жартує Сергій, — до гніздечка, де живе білокрила чайка, я ладен пролетіти космічну відстань.
— Це тому, що вам просто подобається літати, адже так?
— Ні, не так, — зовсім близько підлітає Сергій до дівчини й намагається перехопити її погляд. — Я дуже хотів би зараз мати такий же обручик, як у вас під волоссям. Тоді б я дізнався, що насправді ви зараз думаєте про мене.
— А це б вам все одно не вдалося. Ви, напевно, вважаєте, що всі сергусіяни, маючи при собі апарати для передачі думок, можуть вільно «підглядати» думки кожного? Якби це було так, то й жити було б нецікаво. Апарати допомагають нам обмінюватися думками лише за обопільним бажанням такого зв’язку. Я ось, наприклад, хвилин п’ять тому хотіла обмінятися думками з матір’ю, яка чекає на нас, але вона якраз була зайнята якоюсь розмовою, і далі обміну привітаннями зв’язок не пішов.
— Розумію, — з жалем сказав Сергій. — Коли так, то я хотів би прочитати ваші думки в погляді, як там, у космосі. А ви…
— А я дивлюся вниз. Тут, якраз під нами, — новий район житлового будівництва для молодих сімей. Бачите?
— Де? — здивовано огледівся з двокілометрової висоти Сергій. — Нічого не бачу. Одні поля та сади з озерами посередині.
— А серед садів, біля озер, оті прозорі споруди бачите? Це й є нові житла. Ви не шукайте великих житлових масивів. Наші архітектори проектують міста не більші, ніж на 30–50 тисяч чоловік населення, а саме місто займає площу в сотні квадратних кілометрів. Для кожної нової сім’ї в таких садах біля озер будується окремий палац з жилими і оздоровчими приміщеннями, автоматизованою фабрикою-кухнею, басейном, гімнастичним залом, бібліотекою, стоянкою для всіх видів транспорту, а головне — з досконалими, відповідними до особливостей організму кожного члена сім’ї іонізаторами повітря. Та ось прилетимо до нас — побачите. Он там, за річкою, на високому березі, бачите башту? То домашня обсерваторія мого діда Дуга Лея. А ліворуч, над самою рікою, — палац моїх батьків.
— А вздовж берега якісь катери, чи що?
— То наші всюдиходи. Кожна сім’я має такий всюдихід для поїздок по дорогах, плавання по річках або польотів з Сергуса до стоянок фотонних ракет. Ми на нашому всюдиході ще покатаємось. А тепер давайте знижуватись. Он на той прямокутник курс тримайте. То мій фізкультурний майданчик.
Навально засвистів вітер у вухах. Сергій, уважно слідкуючи крізь прозорий захисний щиток за кожним рухом Лан, трохи підвів праве крило і пішов за дівчиною по колу. Ставши на ноги поряд з нею на майданчику, він мовчки дивився, як вона знімає з голови тримач з захисним щитком, звільняється від лямок апарата на грудях і ногах, як вона, залишаючись без крил, стає
