Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— Вам що, допомогти? — посміхається Лан, підходячи до Сергія?

— Та що ви! — сердиться на себе юнак. — Сам в силі…

Звільняючись від літального апарата, хлопець не зводить очей з дівчини. А вона, немов у казці, за кілька хвилин стає іншою. Тепер Лан вже не схожа на чайку. Легка і струнка, дівчина підходить до берега, звично знімає і кладе на мармурові сходи обручик — апарат із передачі думок, і пишні хвилі русявого волосся падають їй на плечі.

— Скупаємося, товаришу землянине?

— Аякже, — виходить із задуми Сергій. — Сонце і повітря вже були, а тепер — вода. Чудово!

Свіжі, бадьорі після купання, вони йдуть алеєю якихось великих плодових дерев. Крупні золотаві плоди, що нагадують Сергієві земні апельсини, вже дозріли і від найменшого дотику до віття дерева важко падають вниз. Сергій на льоту ловить один з плодів і запитливо дивиться на Лан.

— Пробуйте. Ми їх якраз перед обідом вживаємо.

Юнак, знімає тендітну шкаралупу, відкушує шматочок сергусіянського «апельсина» і аж очі заплющує від феєрично приємного смаку. Плід, в якому відчувається і соковита принада найдобірніших сортів апельсинів, і чудовий запах кримського вина «Червоний камінь», так і тане в роті. А Лан уже подає другий, третій…

— Та я, здається, нічого більше й не хотів би, окрім такої насолоди!

— Та невже? — посміхається Лан. — Ну, то послухаємо, що ви скажете через півгодини. А тепер — ось сюди, будь ласка.

Широко відчиняються високі прозорі двері, і Сергій бачить широкі сходи під сплетінням розквітаючих дерев.

— Як? — зупиняється Сергій. — Там стиглі плоди, а тут — цвітіння. Чи це оранжерея?

— Хай вам за мене відповість оця гілочка, — вказує кудись угору Лан.

Сергій придивляється і бачить, що на одній гілці чудесно поєднуються і нерозкриті ще брості, і квіти, і достигаючі, і вагомі дозрілі плоди.

— Наші дерева, кущі і ягідники плодоносять безперервно, бо весь клімат планети у нас штучний, як ви кажете «оранжерейний». В кращому розумінні цього слова.

— Ніяк не звикну, щоб постійно про це пам’ятати, — щиро признається Сергій, — Ну, а ось цей мармур сходів, сподіваюся, не штучний?

— Теж штучний, — сміється Лан. — У нас всі вулиці білим мармуром викладені. І все це робить шляхова анігілююча машина. Схожа вона на великий комбайн. Виходить такий комбайн на звичайну дорогу, вбирає в себе зустрічний ґрунт, а за ним уже залишається десятиметрова чи двадцятиметрова стрічка мармурової дороги з товщиною покриття до одного метра. Але не треба сумніватися — це справжній мармур, наймонолітніший, найкрасивіший, як і все штучне, що давно здобуло в нас свою другу природу.

— Ех! Нашим шляховикам хоча б одну таку машину!

— Беріть вже тисячу, щоб на всю вашу Землю вистачило! — чомусь розсердилася Лан. — Невже ви ніколи не забудете ту планету, де люди не живуть, а існують? Сто-півтораста років — і смерть. Та це ж якесь самогубство в дитячому віці!

— Земля — моя батьківщина, — просто, але так твердо, що Лан навіть зупинилась, сказав Сергій. — І я, і мої товариші ніколи не забудемо, хто дав нам життя. Ми повернемося туди, щоб перетворити природу і позмагатися з вами в довголітті.

— З нами? Позмагатися? — якось дивно заглянула Сергієві в очі Лан. — А ви знаєте, яке в нас життя на Сергусах-два і три?

— Ні. А що там таке?

— Це таємниця, Сергію. І така незвичайна, що наші вчені вирішили поки що вам її не розкривати.

— Та чому ж? — аж скрикнув вражений юнак. — Невже ми неспроможні зрозуміти її?

— Майже так. От років через тисячу, коли земляни стануть жити по кілька століть і підготують себе до тієї таємниці, наші вчені не лише розкриють її, а й допоможуть вам до кінця оволодіти нею.

— Знаєте що, Лан, — взяв за руки дівчину Сергій. — Я не повернуся на Землю доти, доки не дізнаюсь про ту таємницю.

— О! — розсміялася Лан. — В такому разі я ніколи про неї не буду й згадувати. І ви назавжди залишитеся моїм гостем, палкий землянине. Ну, досить, Сергію. Жарти жартами, а їсти ж нам хочеться?

— Їсти й справді здорово хочеться. Таємниця отих плодів разюча! — ображено відповів Сергій, вже точно знаючи, що Лан навмисне звела до жарту розмову, яку необачно розпочала з ним, і тепер картає себе за відвертість.

Йдучи за дівчиною в глиб прозорого палацу, молодий землянин вже ні про що не думав, крім таємничого життя на ще двох планетах сергусіянської Сонячної системи. Ну, що там може бути такого незвичайного? Будь-що треба дізнатись, хоч краєм ока заглянути в той світ. Але як це зробити?

…Ой Сергійку, Сергійку, любий герою наш! Тобі здається і ти запевняєш себе в тому, що всі твої думки заполонила невідома таємниця, на яку необачно натякнула молода сергусіянка. Ти ще не хочеш признатися собі в тому, що не це хвилює твоє серце, коли ти несміливо поглядаєш на струнку дівочу постать, перехоплюєш погляд чорно-синіх очей Лан…

Сергій мовчки йшов за дівчиною, перед якою автоматично відчинялися якісь еластичні двері-штори. У великому, з прозорими стінами і стелею залі біля круглого стола з круглою тумбою замість ніжок їх зустріла Тар Лей, мати Лан. Вітаючись з нею, Сергій, як і при першій зустрічі в таборі, не міг стримати подиву. За земним часом Тар Лей було вже більше трьохсот років, але їй ніхто з землян не міг би дати й тридцяти. Мати й дочка були дуже схожими одна на одну, і Сергій кілька разів плутався, не до ладу звертаючись до них, доки всі сідали в зручні крісла навколо стола.

— Я дуже зголодніла, — весело щебетала Лан. — Ну, мамо, що будемо їсти?

— Хай замовляє гість, — усміхнулася Тар