Дюна - Френк Херберт
І тепер, сидячи за столом зі своїм сином, Герцогом і їхніми гостями та слухаючи представника Банку Гільдії, Джессіку пройняло холодом розуміння: цей чоловік — агент Харконненів. Шпигун користувався мовленнєвою схемою Ґ’єді Прайм: він майстерно приховував її, але натренована свідомість жінки одразу розкусила його, неначе він сам представився.
«Невже це означає, що сама Гільдія виступає проти Дому Атрідів?» — запитала Джессіка в себе. Ця думка шокувала її, тож, щоб приховати почуття, вона гукнула, аби несли нову страву — і постійно прислухалася до чоловіка, якого зраджувала мова. «Далі він поверне розмову до чогось, на перший погляд, невинного, але із загрозливими нотками, — сказала вона собі. — Така його схема».
Банкір ковтнув, пригубив вина, усміхнувся сказаному жінкою, яка сиділа праворуч. Здавалося, що з хвильку він прислухався до чоловіка далі за столом, що пояснював Герцогові, буцімто корінні арракійські рослини не мали шипів.
— Мені подобається спостерігати за польотами птахів на Арракісі, — сказав банкір, звернувшись до Джессіки. — Усі наші птахи, звісно ж, трупожери. Багато з них існує без води, втамовуючи спрагу кров’ю.
Донька виробника дистикостів, що сиділа між Полом та його батьком з іншого боку столу, насупила гарненьке личко і мовила:
— Ох, Су-Су, ти говориш просто огидні речі.
Банкір усміхнувся.
— Вони називають мене Су-Су, тому що я виступаю фінансовим радником для Союзу водоторгівців, — і, оскільки Джессіка й далі мовчки дивилася на нього, додав: — Тому що продавці води кричать «су-су-сук!» — і він змавпував вигук настільки точно, що багато хто за столом розсміявся.
Джессіка зауважила хвалькуваті нотки в його голосі та зосередилася на іншому: молода жінка заговорила за умовним сигналом — неначе грала п’єсу. Вона дала привід банкірові сказати те, що він сказав. Жінка кинула погляд на Лінґара Бевта. Водяний магнат, насупившись, поглинав вечерю. Джессіка збагнула, що саме сказав банкір: «Я також контролюю найбільше джерело багатства на Арракісі — воду».
Пол помітив фальш у голосі своєї сусідки по столу й звернув увагу, що матір стежила за розмовою із зосередженістю Бене Ґессерит. Інстинктивно він вирішив прийняти виклик і дати суперникові відсіч, тож сам звернувся до банкіра.
— Тобто ви маєте на увазі, сер, що ці птахи — канібали?
— Яке дивне запитання, юний пане, — зауважив банкір. — Я лишень сказав, що птахи п’ють кров. Це не обов’язково має бути кров їхнього власного виду, правда ж?
— Це питання зовсім не дивне, — відказав Пол, і Джессіка почула гостру дзвінку відповідь — результат її навчання. — Більшість освічених людей знає, що найзапекліша конкуренція для молодого організму походить від осіб його ж виду. — Він неквапно наколов на виделку шматочок їжі з тарілки сусідки і з’їв його. — Вони їдять з однієї миски. У них однакові основні потреби.
Банкір закляк і насуплено зиркнув на Герцога.
— Не припускайтеся такої помилки — вважати мого сина дитиною, — відказав Герцог і посміхнувся.
Джессіка роззирнулася за столом і помітила, що Бевт просвітлів, а Кайнс і контрабандист Туек посміхалися.
— Це правило екології, — зауважив Кайнс, — і юний пан чудово його розуміє. Боротьба між життєвими елементами — це боротьба за вільну енергію в системі. Кров — це ефективне джерело енергії.
Банкір поклав виделку й розгнівано сказав:
— Кажуть, що фрименські покидьки п’ють кров своїх мерців.
Кайнс похитав головою і відповів менторським тоном:
— Не кров, сер. Але абсолютно вся вода людини належить її народові — її племені. Це необхідно, коли ти живеш біля Великої рівнини. Вода там дуже цінна, а людське тіло на сімдесят відсотків складається з води. Без сумніву, мерцеві вода вже не потрібна.
Банкір сперся руками на стіл біля тарілки, і Джессіка подумала, що зараз він розлючено вискочить із-за столу.
Кайнс поглянув на Джессіку:
— Прошу вибачення, міледі, що я обговорював таку неприємну тему за столом, але вам збрехали, тож я мав усе пояснити.
— Ви так довго вешталися з фрименами, що втратили рештки чуйності, — проскрипів банкір.
Кайнс спокійно глянув на нього, вивчаючи бліде, тремтливе обличчя.
— Ви кидаєте мені виклик, сер?
Банкір закляк. Він ковтнув і холодно відказав:
— Звісно ж, ні. Я б не наважився образити так наших господаря й господиню.
Джессіка почула страх у чоловіковому голосі, побачила його на його обличчі, у диханні, у прискореному пульсі вени на скроні. Банкір злякався Кайнса!
— Наші господар і господиня здатні самостійно вирішити, чи образилися вони, — відказав Кайнс. — Вони — сміливі люди, які розуміють, що таке захист честі. Ми всі можемо переконатися в їхній сміливості за сам факт того, що вони тут… зараз… на Арракісі.
Джессіка бачила, що Лето насолоджується вечором. А ось більшість інших — ні. Люди сиділи, сховавши руки під стіл — так, ніби ладні були щомиті зірватися. Двома головними винятками були Бевт, який відкрито тішився дискомфортом банкіра, і Туек, який, здавалося, чекав на знак від Кайнса. Джессіка бачила, що Пол захоплено дивиться на Кайнса.
— Тож? — запитав Кайнс.
— Я не мав наміру нікого образити, — пробурмотів банкір. — Якщо мої слова зачепили вас, прошу прийняти мої вибачення.
— Щирі вибачення і приймаються щиро, — відказав Кайнс. Він усміхнувся Джессіці й продовжив їсти, буцімто нічого й не трапилося.
Джессіка помітила, що контрабандист також розслабився. Вона зауважила, що чоловік проявляв усі ознаки того, що був ладен за першої ж потреби кинутися на допомогу Кайнсові. Між екологом і Туеком існував певний зв’язок.
Лето грався з виделкою і замислено розглядав Кайнса. Поведінка геолога вказувала на зміну його ставлення щодо Дому Атрідів. На прогулянці в пустелю Кайнс був значно холоднішим.
Джессіка наказала знову принести їжу і напої. З’явилися слуги з langues de lapins de garenne[37]. Червоне вино й грибний соус стояв поруч.
Повільно розмова за вечерею оживала, але Джессіка відчувала знервованість і напруженість у ній. Банкір їв у похмурій тиші. «Кайнс убив би його без вагань», — подумала вона й раптом усвідомила, наскільки легко еколог ставився до вбивства. Убивати для нього — звична справа, так само як і, на її думку, для всіх фрименів.
Джессіка повернулася до виробника дистикостів, який сидів ліворуч, і мовила:
— Мене досі вражає, наскільки ж важлива вода на Арракісі.
— Дуже важлива, — погодився він. —
