Дюна - Френк Херберт

Шурхіт із бічного входу в залу привернув увагу Джессіки. Вона обернулася й побачила, як до них підходить Юе. На лівій руці в лікаря висів медичний саквояж. Чоловік був повністю одягнений, блідий і виснажений. Витатуйований діамант яскраво виблискував на його чолі.

— Доб-б-брий дохтур! — волав Айдаго. — А т’бі ч’го, Док? Дядечко з п’гулками? — він кинув затьмарений погляд на Джессіку. — Клею тут… гм… бісового… гм дурня, еге?

Джессіка насупилася, але промовчала, міркуючи: «Чому Айдаго напився? Йому щось підмішали?»

— Забагато пива з прянощами, — Айдаго спробував виструнчитися.

Мейпс повернулася, тримаючи в руках гарячу чашку, і невпевнено зупинилася біля Юе. Вона глянула на Джессіку, а леді у відповідь похитала головою.

Юе поставив саквояж на підлогу, кивком привітався з Джессікою і мовив:

— Пиво з прянощами, так?

— Найліпше питво, шо тр-р-раплялось мені, — сказав Айдаго. Він спробував привернути до себе увагу. — Впе’ше мій меч скривааавів на Ґрумммані. Убив Харкон… Харкон… вбив й’го для Герцога.

Юе повернувся і побачив чашку в руках Мейпс.

— Що це?

— Кофеїн.

Юе взяв чашку і підніс її Айдаго.

— Випий це, хлопче.

— Н’ хочу б’ше пити.

— Випий, я сказав!

Голова Айдаго хитнулася до Юе. Дункан ступив крок уперед, потягнувши за собою охоронців.

— М’не вже дістало п’длабуз’тво до ’Мперіального Всесвіту, Док. Ць’го р’зу ми зробим так, як х’чу я.

— Після того, як вип’єш це, — зауважив Юе. — Це кофеїн.

— Гидь, як і все ре’та тут! Кляте с’нце надто яскраве. У всього н’правильний колір. Усе не так чи…

— Зараз ніч, — розважливо мовив Юе. — Випий це й будь хорошим хлопчиком. Так тобі стане краще.

— Н’ х’чу, щоб м’ні ставало краще!

— Ми не можемо сперечатися з ним усю ніч, — відказала Джессіка і подумала: «Йому потрібна шокова терапія».

— Вам нема чого залишатися, міледі, — сказав Юе. — Я подбаю про нього.

Джессіка похитала головою. Вона ступила вперед і дала сильного ляпаса Айдаго.

Він заточився назад разом із охоронцями, що вражено дивилися на жінку.

— Не можна так поводитися в домі вашого Герцога, — вона вирвала чашку з рук Юе, частково розхлюпавши каву, і простягнула його Айдаго. — А тепер пий! Це наказ!

Айдаго виструнчився й сердито зиркнув на неї згори вниз. Він говорив повільно, ретельно й чітко артикулюючи слова:

— Я не приймаю наказів від клятої шпигунки Харконненів.

Юе закляк, а тоді повернувся до Джессіки.

Вона зблідла, але кивнула. Тепер усе стало для неї зрозумілим — розбиті уривки значень, які вона помічала в словах і діях навколо себе протягом останніх днів, можна пояснити. Жінку охопив такий гнів, що, здавалося, він виповнить усе її єство. Їй знадобилися найґрунтовніші уроки Бене Ґессерит, щоб заспокоїти пульс і вирівняти дихання. І навіть тоді вона відчувала, яке полум’я палає в ній.

«Вони завжди кличуть Айдаго, щоб наглядати за жінками!»

Джессіка кинула погляд на Юе. Лікар опустив очі.

— Ви знали про це? — запитала вона.

— Я… чув плітки, міледі, але не хотів обтяжувати вашу ношу ще й цим.

— Хават! — схопилася вона. — Я хочу, щоб до мене негайно привели Зуфіра Хавата.

— Але, міледі…

— Негайно!

«Це точно Хават, — подумала вона. — Якщо такі підозри не було розвіяно негайно, то тільки він міг породити їх».

Айдаго похитав головою і пробурмотів:

— До біса всю цю дурню.

Джессіка поглянула на чашку, яку тримала в руках, і враз вилила її вміст прямо в обличчя Айдаго.

— Зачиніть його в одній із гостьових кімнат у східному крилі, — наказала вона. — Нехай проспиться.

Двоє охоронців засмучено дивилися на неї. Один наважився промовити:

— Може, ми б відвели його кудись в інше місце, міледі. Ми могли б…

— Він має бути тут! — огризнулася Джессіка. — Він же виконує роботу, — у її голосі забриніла гіркота. — Має хист до нагляду за жінками.

Охоронець ковтнув.

— Ви знаєте, де Герцог? — запитала вона.

— На командному пункті, міледі.

— Хават із ним?

— Хават у місті, міледі.

— Негайно приведіть Хавата сюди, — сказала Джессіка. — Хай приходить у мою вітальню, я буду там.

— Але, міледі…

— Якщо знадобиться, я викличу Герцога, — сказала вона. — Сподіваюся, до цього вдаватися не доведеться. Я б не хотіла турбувати його через це.

— Так, міледі.

Джессіка віддала порожню чашку Мейпс і натрапила на запитальний погляд бездонно синіх очей.

— Можеш повертатися в ліжко, Мейпс.

— Ви певні, що я вам не потрібна?

Джессіка похмуро посміхнулася.

— Упевнена.

— Може, це зачекає до завтра, — втрутився Юе. — Я міг би дати вам заспокійливе і…

— Ви повернетеся у свої покої і дасте мені змогу вирішувати все, як я вважаю за потрібне, — вона поплескала його по руці, щоб пом’якшити різкість наказу. — Тільки так.

Джессіка швидко підняла голову й повернулася, а тоді рушила через увесь дім до своїх апартаментів. Холодні стіни… коридори… знайомі двері… Вона прочинила двері настіж, зайшла всередину й зачинила їх за собою. Жінка стояла і дивилася на захищені щитами вікна вітальні. «Хават! Чи могли Харконнени купити його? Побачимо».

Джессіка підійшла до глибокого старомодного крісла, вкритого чохлом із вишитої шкіри шлаґа, а тоді розвернула його до дверей. Вона враз подумала про крис-ніж, піхви якого були пристебнуті до її ноги. Жінка зняла піхви і причепила їх на руку, перевірила, чи легко вислизає ніж. Вона знову оглянула кімнату й запам’ятала точне розташування кожного предмета — щоб уникнути сюрпризів: диван у кутку, прямі стільці вздовж стіни, два журнальних столики, її цитра, встановлена на штативі біля дверей до спальні.

Завислі в повітрі лампи виповнювали кімнату блідо-рожевим сяйвом. Жінка притлумила їхнє світло, сіла на крісло, поплескала по оббивці й подумала: «Королівська масивність крісла саме пасує для такої нагоди».

«А тепер нехай приходить, — подумала вона. — Тепер побачимо, що і як». — І тоді вона приготувалася до очікування, як її вчили в школі Бене Ґессерит — накопичувала терпіння та силу.

Стукіт у двері пролунав раніше, ніж вона сподівалася, і Хават за її наказом увійшов.

Вона дивилася на нього, не встаючи з крісла, і бачила в його рухах породжену наркотиками енергію, під якою ховалася втома. Старі вологі очі Хавата блищали. Його шорстка шкіра набула блідо-жовтого кольору у світлі ламп, а на рукаві виднілася велика мокра пляма.

Жінка відчула запах крові.

Джессіка вказала на один зі стільців із прямою спинкою й мовила:

— Бери той стілець і сідай навпроти мене.

Хават уклонився і виконав наказ. «П’яний дурень Айдаго!» — подумав він. Ментат розглядав обличчя Джессіки й намагався придумати, як урятувати справу.

— Нам уже давно час усе прояснити, — сказала Джессіка.

— Що вас хвилює, міледі? — він