Дюна - Френк Херберт

Він похитав головою.

Уздовж довгого столу біля кожної тарілки стояв дзбан із водою. Тут стільки води, відзначив Герцог, що бідній арракійській родині вистачило б її більше, ніж на рік.

Обабіч від дверей, у яких він стояв, були широкі, добірно прикрашені золотою та зеленою плиткою чаші для омивання рук. Біля кожної з них висіли рушники. Звичай, як пояснив домоправник, вимагав від гостей, щоб ті, зайшовши, церемоніально занурювали руки до чаші, плюхали кількома жменями води на підлогу, витиралися рушником і кидали його до калюжі, що росла перед дверима. Після вечері надворі скупчувалася бідота, щоб отримати воду, яку викрутили з рушників.

«Як це характерно для харконненівського феоду, — подумав Лето. — Тут знайдеться місце будь-якому звироднінню духу». Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як від гніву стиснулися нутрощі.

— Цей звичай скасовано, — пробурмотів Герцог.

Він помітив служницю, що тупцяла біля дверей на кухню навпроти нього — одну з тих покривлених старих, яких радив домоправник. Герцог привернув її увагу, піднявши руку. Вона стрімголов кинулася з тіні до нього, за одним ходом обігнувши стіл. Лето помітив її шорстке обличчя із синіми на синьому очима.

— Що бажає мій Володар? — вона нахилила голову, потупивши очі.

Лето махнув рукою.

— Приберіть чаші та рушники.

— Але… Великородний… — вона з роззявленим ротом поглянула вгору.

— Мені відомо про звичай, — гарикнув Герцог, — виставте ці чаші перед центральними дверима. Доки ми їмо, кожен жебрак отримає повну чашку води, якщо попросить. Зрозуміла?

Шорстке обличчя відображало змішані емоції: тривогу, гнів…

Раптом Лето збагнув, що вона, певно, збиралася продати воду, вичавлену з розтоптаних рушників, витягнути кілька мідяків із голоти, що прийде під двері. Можливо, це також було місцевим звичаєм.

Лице його спохмурніло й він прогарчав:

— Я виставлю охоронця, аби впевнитися, що мої накази виконують абсолютно точно.

Він крутнувся на місці й пішов до Великої зали. Спогади гуділи в його голові, неначе збіговисько беззубих бабер. Він пригадував відкриті водні простори, хвилі, дні, сповнені травою, а не піском — жагучі лíта, що відлетіли, немов підхоплене вітровієм листя.

Усе минуло.

«Старішаю, — подумав Лето. — Я відчув холодний дотик власної смертності. І в чому? У жадобі якоїсь старої».

У Великій Залі Джессіка стояла в центрі строкатої групи, що зібралася перед каміном. Тріщав відкритий вогонь, відкидаючи помаранчеві відблиски на коштовності, мережива та дорогі тканини. Серед гостей Герцог упізнав виробника дистикостів із Карфага, імпортера електронного обладнання, торгівця водою, що збудував літній маєток неподалік від своєї фабрики на полярній шапці, представника Банку Гільдії (тонкий і замкнутий у собі), постачальника запасних деталей для меланжевидобувних машин, худу жінку зі злим обличчям, про яку казали, що її фірма з ескорт-послуг для гостей з інших планет слугувала лише ширмою для всілякої контрабанди, шпигунства та шантажу.

Більшість жінок у залі, здавалося, належала до дивної породи: манірні й вишукані, вони дивним чином поєднували в собі недоступність із чуттєвістю.

Навіть якби Джессіка не була господинею дому, вона все одно б панувала над юрмою, подумав Лето. На ній не було прикрас, вона вбралася в одяг теплих кольорів — довга сукня майже того ж відтінку, що й полум’я в каміні, землянисто-коричнева стрічка в бронзовому волоссі.

Герцог збагнув, що вона обрала ці шати заради тонкої над ним насмішки, докору його недавній холодності. Вона чудово знала, що найбільше подобається йому саме в цих кольорах — він бачив у ній шурхіт теплих барв.

Поряд, трохи на віддалі від гостей, стояв Дункан Айдаго. Його парадна форма сяяла, пласке обличчя не виражало емоцій, а в’юнке чорне волосся було ретельно зачесане. Фехтувальника відкликали від фрименів — він отримав наказ від Хавата: «Під приводом охорони леді Джессіки ти постійно стежитимеш за нею».

Герцог роззирнувся кімнатою.

У кутку, оточений групою улесників із молодої арракійської річеси, застиг Пол, а неподалік від них виструнчилися троє офіцерів військ Дому. Герцог подумки особливо відзначив дівчат. Спадкоємець Герцога був для них жаданою здобиччю. Але Пол поводився з усіма однаково — з аристократичною замкненістю.

«Він гідно носитиме титул», — подумав Лето й раптом відчув холодний укол, збагнувши, що це ще одна думка про смерть.

Пол бачив, що батько стоїть у дверному отворі, й відвів очі. Він поглянув навкруги: групки гостей, руки в коштовностях стискають напої (ледь помітні перевірки крихітними портативними вловлювачами). Юнак раптом відчув зневагу до всіх цих балакучих облич. Дешевих масок, що приховували гнійні думки — голосів, що тріскотіли в надії заглушити гучну тишу в їхніх душах.

«У мене поганий настрій», — подумав він. Цікаво, що б сказав про це Ґурні.

Пол знав, звідки в нього такий настрій. Він не хотів приходити на цей прийом, але батькове рішення було непорушним:

— У тебе є обов’язок. Становище, яке ти маєш підтримувати. Ти вже достатньо дорослий для цього. Майже чоловік.

Пол бачив, як батько вийшов із дверного отвору, обвів оком кімнату, а тоді попрямував до юрми, що скупчилася навколо леді Джессіки.

Щойно Лето підійшов до них, торгівець водою спитав:

— А правда, що Герцог установить контроль над погодою?

З-за його спини пролунала відповідь Герцога:

— Так далеко в наших думках ми не заходимо, сер.

Чоловік обернувся, відкриваючи огляду своє м’яке, кругле, майже чорне від засмаги обличчя.

— Ох, Герцогу, — вимовив він. — Нам вас бракувало.

Лето зиркнув на Джессіку.

— Треба було владнати деякі справи.

Він знову перевів увагу на водоторгівця, розповів тому, що, згідно з його наказом, зробили з омивальними чашами, і додав:

— Наскільки я розумію, давньому звичаю покладено край.

— Це наказ, мілорде? — перепитав чоловік.

— Залишаю це на ваш… ем… вашу совість, — відповів Герцог. Він повернувся, помітивши Кайнса, що підійшов до них.

— Певна, це дуже благородний жест — віддати воду цим… — почала якась жінка, але на неї миттю зашипіли.

Герцог поглянув на Кайнса, зауваживши, що планетолог одягнув темно-коричневу форму старого зразка з еполетами Імперської Громадської Служби та крихітною золотою сльозою, символом його статусу, в петлиці.

Торгівець водою з люттю в голосі запитав:

— Невже Герцог піддає критиці наші звичаї?

— Цей звичай зміниться, — відповів Лето. Він кивнув Кайнсові, зауважив похмуре обличчя Джессіки і подумав: «Насуплені брови не личать їй, але це посилить чутки щодо незлагоди між нами».

— З дозволу Герцога, — сказав торгівець, — я хотів би продовжити розмову про звичаї.

Лето вловив раптові олійні нотки в голосі співрозмовника, відзначив насторожену тишу серед гостей і те, що по всій залі голови почали повертатися в їхній бік.

— Чи