Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

— Тобі холодно? — запитала вона.

— Ага, — відказав він. — Дуже.

— У мене в машині хороша пічка, — сказала Донна, — коли будемо в кінотеатрі... ти зігрієшся.

Вона взяла його руку, стисла її, потримала, а тоді раптом випустила.

Проте відчуття дотику її пальців лишилося в його серці. Воно зосталося. На всі роки його майбутнього життя, довгі роки без неї, без можливості її побачити, почути чи дізнатися щось про неї, чи вона жива, чи щаслива, чи вже померла, чи що, — цей дотик лишився з ним, закарбувався й ніколи його не полишить. Цей один дотик її руки.

Тієї ночі він привів до себе милу наркоманку Конні, котра сиділа на голці, щоб трахнути її за пакет із десятьма дозами «мексиканки».

Худорлява дівчина з прямим волоссям всілася на краєчок його ліжка, поправляючи розхристані коси; вона прийшла до нього вперше — він познайомився з нею на наркоманській вечірці і майже нічого про неї не знав, хоча зберіг її номер і зателефонував через кілька тижнів. Оскільки вона кололася, то, звісно ж, була фригідною, однак це не заважало; якщо говорити про її власне задоволення, секс її не цікавив, проте, з іншого боку, їй було байдуже, яким саме сексом займатися.

Це одразу впадало у вічі. Напівроздягнена Конні сиділа на ліжку, знявши взуття, тримаючи в роті шпильку, її погляд був млявим, вочевидь, у себе в голові вона бачила якісь глюки. У її видовженому кістлявому обличчі відчувалася якась міць. «Мабуть, — вирішив він, — це завдяки кісткам, зокрема яскраво вираженим вилицям». На правій щоці в неї був прищик. Без жодних сумнівів, вона ним не переймалася й навіть не помічала його; прищики не обходили її так само, як і секс.

Можливо, вона не відчувала між ними різниці. Можливо, для неї, ін’єкційної наркоманки зі стажем, секс і прищики були між собою схожі, а то й взагалі тотожні. «Подумати лишень, — розмірковував він, — хоч на мить зазирнути у голову нарколиги».

— У тебе є зубна щітка, якою я могла б скористатися? — запитала Конні. Вона почала потроху куняти й щось бурмотіти, як зазвичай о цій нічній порі роблять ін’єкційні.— А чорт із нею — зуби є зуби. Я почищу їх...

Її голос став таким тихим, що він не міг зрозуміти, що вона каже, хоча, з огляду на те, що її губи ворушилися, він знав: вона й далі щось гундосить.

— Знаєш, де ванна? — запитав він.

— Яка ванна?

— У цьому будинку.

Підвівшись, вона рефлекторно продовжувала поправляти волосся.

— Хто ці чуваки, що тусять там так пізно? Забивають косяки й триндять без упину? Певно, з тобою живуть. Звісно. Такі чуваки не могли б жити деінде.

— Двоє з них — так, — відказав Арктор.

Її очі, схожі на очі мертвої тріски, спробували зосередитися на ньому.

— Ти підар? — поцікавилася Конні.

— Намагаюся із цим боротися. Саме тому ти сьогодні тут.

— А ти достатньо добре з цим борешся?

— Краще тобі повірити.

Конні кивнула.

— Так, підозрюю, я про це незабаром дізнаюся. Якщо ти латентний гей, то, вочевидь, захочеш, щоб я взяла ініціативу в свої руки. Лягай, і я все зроблю сама. Хочеш, щоб я тебе роздягла? Гаразд, просто лежи на місці, і я все зроблю.

Вона потягнулася до його ширінки.

Пізніше він лежав у темряві напівсонний від — так би мовити — власної вмазки. Поруч хропіла Конні, виставивши руки з-під ковдри й витягнувши їх вздовж тіла. Він ледь бачив її обриси. «Ці нарколиги, — подумав він, — сплять, як той граф Дракула. Лежать горілиць, доки зненацька не сядуть, мов машина, що перемкнулася з режиму А в режим Б. „Певно, уже день“, — каже наркоман, чи принаймні так каже плівка із записом у його голові. Наговорює йому інструкції, а в мозку наркомана в цей час грає музика з будильника... Іноді вона звучить приємно, але зрештою її метою є лише змусити тебе щось робити. Музика в будильнику розрахована на те, щоб тебе розбудити; у наркомана ця музика слугує для того, щоб перетворити тебе на інструмент, який дістане наркоту в будь-якому вигляді. Будучи машиною, він і тебе перетворить на машину, що слугуватиме йому».

«Будь-який наркоман,— думав він,— це — запис».

Він знову вирубився, розмірковуючи про ці неприємні речі. І врешті-решт наркоману, якщо це дівчина, немає що продати, окрім власного тіла. Як-от Конні, думав він; Конні, яка лежить поруч із ним.

Розплющивши очі, він повернувся до дівчини, котра лежала поруч, і побачив Донну Готорн.

Він одразу ж стрепенувся і сів. «Донна!» — подумав він. Він чітко бачив її обличчя. Жодних сумнівів. «Господи!» — подумав він і потягнувся до нічничка. Пальці торкнулися лампи; вона перекинулася й упала. Проте дівчина не прокинулася. Він усе ще втупився в неї поглядом і поступово знову впізнав у ній Конні: гострі риси обличчя, відкритий писок, під кайфом, кістляве лице вгашеної наркоманки — Конні, а не Донна; саме ця дівчина, а не інша.

Почуваючись жалюгідно, він влігся й начебто знову задрімав, роздумуючи в темряві про те, що б це означало і таке інше.

— Мені байдуже, що від нього смерділо, — через деякий час мрійливо пробурмотіла уві сні дівчина, що лежала поруч із ним. — Я все одно його кохала.

Йому стало цікаво, про що вона. Про хлопця? Про свого батька? Кота? Дорогоцінну м’яку дитячу іграшку? «Можливо, про все разом,— подумав він.— Але вона сказала „кохала“, а не „все ще кохаю“. Вочевидь, його, хоч ким чи чим він був, уже не існує. Імовірно, — розмірковував Арктор, — вони (хоч ким би вони були) змусили її покинути його саме тому, що від нього так жахливо тхнуло».

Імовірно, так. Він задумався про те, скільки їй тоді було років, цій кінченій наркоманці, яку вві сні поряд із ним охопили спогади.

10

У своєму шифрувальному костюмі Фред сидів перед батареєю екранів, на яких прокручувалися голографічні записи, спостерігаючи, як у вітальні Боба Арктора Джим Берріс читав книжку про гриби. «Чому про гриби?» — подумав Фред і пришвидшив плівки, перекрутивши їх на годину вперед. Берріс досі сидів і надзвичайно уважно читав, роблячи нотатки.

Незабаром Берріс відклав книжку й вийшов з будинку, зникнувши з поля зору сканерів. Він