Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
— Запальна,— безрадісно мовив він,— але не Полохлива.
— Це ще що означає? — спершу вона не зрозуміла. — А, транзакційний аналіз. Але коли я курю гаш...
Донна дістала свою маленьку кругленьку керамічну люльку у формі морського їжака, яку вона виготовила власноруч, і підпалила її.
— Тоді я — Сонна.
Глянувши на Арктора яскравими й щасливими очима, вона засміялася й простягнула йому свою дорогоцінну люльку.
— Я тебе накурю,— промовила вона.— Сідай.
Коли він всівся, вона підвелася, постояла, розкурюючи гашишеву люльку, після цього підступила до Арктора, нахилилася, і коли він розтулив рота: — «Мов пташеня»,— подумав він, він завжди так думав, коли вона це робила,— Донна видихнула в нього струмінь міцного сірого гашишевого диму, водночас сповнюючи його своєю гарячою, зухвалою та невиправною енергією, що, однак, заспокоювала й розслабляла їх обох: її, що накурювала, і Боба Арктора, котрий, власне, курив.
— Я кохаю тебе, Донно,— сказав він.
Це накурювання замінювало Арктору сексуальні стосунки з Донною, і, можливо, це було навіть краще; цей досвід був для нього надзвичайно цінним; це було так інтимно і до того ж дуже дивно, якщо розглядати його з такого погляду, оскільки спершу вона могла ввести щось всередину нього, а тоді, якщо вона мала бажання, він вводив щось у неї. Проводився рівноправний обмін, з обох сторін, доки не закінчувався гашиш.
— Ага, я шарю, ти мене кохаєш,— відказала вона, засміялася й, посміхаючись, сіла поряд із ним, щоб затягнутися люлькою самій.
9
— Гей, Донно, чуєш, — мовив він. — Тобі подобаються коти?
Вона закліпала червоними очима.
— Маленькі сцикливі створіння. Пересуваються приблизно у футі над землею.
— Над? Ні, вони ходять по землі.
— І сцять. За меблями.
— А маленькі весняні квіти? — поцікавився Арктор.
— Так, — відповіла вона. — Шарю — маленькі весняні квіти, із жовтим посередині. Вони першими проростають.
— Раніше, — мовив він. — Перш ніж зійде щось інше.
— Так,— кивнула Донна, кайфуючи із заплющеними очима.— А тоді хтось на них наступає, і вони — вмирають.
— Ти мене розумієш, — сказав Арктор. — Ти можеш читати мої думки.
Вона вляглася, відклавши люльку для гашишу вбік.
Та спорожніла.
— Більше немає,— мовила дівчина, і її усмішка повільно розчинилася.
— Що сталося? — запитав він.
— Нічого.
Вона лише покрутила головою.
— Можна тебе обійняти? — спитав Арктор. — Я хочу тебе обійняти. Можна? Типу взяти тебе в обійми. Добре?
Її темні розширені розфокусовані втомлені очі широко розплющилися.
— Ні, — відказала Донна. — Ні, ти надто огидний.
— Що? — перепитав він.
— Ні! — тепер вона проказала це різко. — Я нюхаю багато коксу; мені треба бути надзвичайно обережною через те, що я нюхаю багато коксу.
— Огидний! — розлючено перекривив її Арктор. — Іди ти на хуй, Донно!
— Просто облиш моє тіло в спокої, — дивлячись на нього, відказала вона.
— Звісно, — сказав він. — Звісно.
Арктор звівся на ноги і ступив кілька кроків від неї.
— Можеш мені довіряти.
Йому закортіло піти до своєї машини, дістати з бардачка пістолет і прострелити їй обличчя, розваливши череп і очі на друзки. Невдовзі це відчуття минуло, ці гашишеві ненависть і лють.
— Ну і хуй з ним, — понуро промовив він.
— Я не люблю, коли люди мацають моє тіло, — сказала Донна.— Я змушена на це зважати, бо нюхаю багато коксу. Я планую якось провезти через канадський кордон чотири фунти коксу в собі, у своїй вагіні. Я скажу їм, що я католичка й досі незаймана. Ти куди?
Тепер її охопила тривога; вона трохи підвелася.
— Забираюся, — відказав Арктор.
— Твоя тачка біля твого будинку. Я тебе відвезу.
Дівчина насилу звелася на ноги — скуйовджена, розгублена й напівсонна; рушила до шафи по свою шкірянку.
— Я тебе відвезу. Але ти маєш зрозуміти, чому я змушена оберігати свою вагіну. Чотири фунти коксу коштують...
— Ніхуя! — перебив її Арктор. — Ти занадто вгашена, щоб проїхати бодай десять футів, і ні за що не пустиш за кермо свого дитячого візочка когось іншого.
— Тому що більше ніхто, блядь, не може впоратися з моєю тачкою! — дико закричала вона, повернувшись до нього обличчям. — Ніхто не здатен її навіть нормально завести, зокрема чоловіки! Ні їздити не вміють, нічого не вміють! Ти поліз у мою...
А тоді він раптом опинився надворі, побрів у темряві, без піджака, через незнайому частину міста. Нікого поруч. «Сам, бляха, один», — подумав він, а тоді почув, як Донна поспішає за ним, намагаючись наздогнати, хапаючи ротом повітря, адже за ці дні скурила стільки трави й гашу, що її легені наполовину забились смолами. Арктор зупинився, постояв не розвертаючись, зачекав, почуваючи себе справді кепсько.
Наблизившись до нього, Донна уповільнила кроки, захекала.
— Мені дуже прикро, що я вразила твої почуття. Своїми словами. Я не подумала.
— Ага, — відказав Арктор. — Надто огидний!
— Іноді, коли я цілий день працюю і дуже-дуже стомлююся, перший напас мене просто виносить. Ти повернешся? Чи що? Хочеш, поїдемо в кіно? Як щодо «Саузерн Комфорт»? Я не можу купити... мені не продадуть, — мовила вона і запнулась. — Я ж неповнолітня, так?
— Гаразд, — сказав він.
Удвох вони знову рушили до будинку.
— Це — справді хороший гаш, хіба ні? — запитала Донна.
— Це — чорний липкий гашиш,— відказав Боб Арктор,— а це означає, що він насичений опіумними алкалоїдами. Те, що ти куриш, — опіум, а не гашиш — ти це знаєш? Ось чому він так дорого коштує — ти про це знала?
Він почув, що почав говорити гучніше; зупинився.
— Ти не гаш довбиш, крихітко. Ти валишся опіумом, а це призводить до залежності на все життя, яка коштує... скільки зараз коштує
