Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
І того дня Фред мало не загнувся від шматочків токсичних грибів, — зрозумів він. — Він міг би й не доїхати сюди, на таємну квартиру, щоб переглянути голографічні записи. Але втім, він — тут».
Тепер у Фреда був шанс. Але невеликий.
«Яку ж божевільну роботу вони примусили мене виконувати, чорт забирай! — подумав він. — Але якби я її не робив, то цим займався б хтось інший, і, можливо, вони б усе зрозуміли неправильно. Його б підставили — вони б підставили Арктора. Здали б його за винагороду; підклали б йому наркоту і загребли б. Якщо хтось має спостерігати за цим будинком, — подумав він, — то краще вже це буду я, незважаючи на всі незручності; навіть можливість захищати всіх їх від оскаженілого йобнутого Берріса виправдовує всі зусилля.
А якби який-небудь інший офіцер, спостерігаючи за Беррісом, побачив те, що, імовірно, побачу я, то вони б вирішили, що Арктор є найважливішим наркокур’єром на всьому Заході США, і порекомендували б — Господи! — таємно його ліквідувати. За допомогою незареєстрованих силовиків. Тих, яких ми викликаємо зі Сходу, які пересуваються навшпиньках і озброєні 803-ми „Вінчестерами“ з телескопічними прицілами. Новими інфрачервоними прицілами, синхронізованими з трофічними набоями класу ЕЕ. Ці чуваки взагалі не отримують платню, навіть із автоматів „Доктор Пеппер“; вони лише тягнуть сірники, щоб дізнатися, хто з них стане наступним президентом Сполучених Штатів. Боже мій, — подумав він, — ці виблядки здатні збити навіть літак. І зробити так, щоб це виглядало, наче в один із двигунів ненароком залетіла зграя птахів. Ці їхні трофічні набої — щоб мені біс! — думав він, — навіть залишили б у двигуні рештки пір’я, вони здатні модифікувати їх навіть у такий спосіб.
Жахливо про таке думати, — вирішив він. — Не про Арктора як підозрюваного, а про Арктора як... щось інше. Як про ціль. Я за ним наглядатиму; Фред і далі виконуватиме свою Фредову роботу; так буде набагато краще; я можу редагувати й здебільшого казати: „Зачекаймо, доки він і справді...“ — і так далі», — і, зрозумівши це, він викинув паперовий стаканчик і вийшов із ванної у таємній квартирі.
— Маєш втомлений вигляд, — зауважив один з агентів у шифрувальних костюмах.
— Ну, — відказав Фред, — дорогою до цвинтаря зі мною трапився кумедний випадок.
У нього в голові виникла картина того, як від світла надзвукового променевого проектора сорокадев’ятирічного окружного прокурора хапає серцевий напад якраз перед тим, як той збирався знову відкрити провадження з приводу жахливого політичного вбивства, що набуло розголосу в усій Каліфорнії.
— Ледь сам туди не потрапив, — вголос промовив він.
— Ледь — це ледь, — сказав агент. — Це — не потрапив.
— О, — погодився Арктор. — Ага. Саме так.
— Сідай, — мовив агент у костюмі, — і повертайся до роботи, інакше не буде тобі п’ятниці — лише соціальні виплати.
— Прикиньте, якби вказати цю роботу як одну з професійних навичок у... — почав Фред, але двох інших агентів це не цікавило, і насправді вони його навіть не слухали.
Тож він знову сів у крісло і запалив цигарку. І ще раз увімкнув батарею голограм.
«От що я маю зробити, — подумав він. — Просто зараз повернутися до будинку, доки я про це думаю і доки не відволікся на щось інше, зайти, підійти до Берріса і швиденько його застрелити.
Під час виконання обов’язку.
„Гей, чувак, мені фігово, — скажу я йому, — можеш підігнати мені косяк? Я заплачу тобі за нього один бакс“. І він піджене, а тоді я його заарештую, відтягну до автомобіля, запхаю всередину, виїду на трасу і, гатячи рукояткою пістолета, — виштовхаю його під колеса вантажівки. І скажу, що він вирвався й намагався вистрибнути з машини. Таке постійно трапляється.
Адже якщо я цього не зроблю, то більше ніколи не зможу їсти чи пити в себе вдома, як не зможуть цього робити ані Лакмен, ані Донна, ані Фрек, інакше всі ми загнемося від отруйних грибів, після чого Берріс розповідатиме, як ми всі гуртом ходили в ліс по гриби і як їли їх, а він намагався переконати нас цього не робити, однак ми не послухалися, бо не ходили до коледжу.
Навіть якщо в суді психіатри визнають його цілком божевільним і кінченим і закриють навіки, хтось може померти. Можливо, наприклад, Донна, — подумав він. — Можливо, вона зайде, обдовбана гашем, шукаючи мене і весняні квіти, які я їй обіцяв, а Берріс запропонує їй власноруч приготоване ним спеціальне желе, і десять днів по тому вона корчитиметься в агонії в палаті інтенсивної терапії, де їй вже нічим не зможуть допомогти.
Якщо таке трапиться,— подумав він,— я розчиню його в „Драно“, у ванній з гарячим розчинником „Драно“, розчинятиму, доки від нього не залишаться одні кістки, а тоді надішлю їх поштою його матері або дітям. Хто там в нього є? А якщо нікого нема, то просто викину його кістки бродячим псам. Однак дівчинку це в будь-якому разі не врятує».
«Перепрошую, — подумки звернувся він до двох агентів у шифрувальних костюмах,— де о цій нічній порі можна знайти стофунтову каністру „Драно“?»
«Дістало», — подумав він і ввімкнув голограми, щоб більше не привертати увагу інших працівників таємної квартири.
На Моніторі Два Берріс саме розмовляв з Лакменом, котрий щойно завалився у двері, п’яний як ніч, без сумніву, нализавшись вина «Ріппл».
— У Штатах залежних від алкоголю більше, — казав Берріс Лакмену, котрий намагався відшукати двері своєї спальні, щоб там відключитися, але це йому не вдавалося, — ніж від усіх решти наркотиків. А пошкодження мозку й печінки, спричинені алкоголем, враховуючи домішки...
Лакмен зник, навіть не помітивши Берріса. «Щасти йому», — подумав Фред. Однак така тактика працюватиме недовго. Виблядок усе одно в будинку.
Але Фред також на місці. Проте все, на що він здатен, — це спостерігати за тим, що вже трапилося. «Хіба що, — подумав він, — я переглядатиму плівки
