Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

Він зміряв її осудливим поглядом.

— Це як бартер, — сказала вона.

— А що... — засміявся Арктор. — Що даєш взамін ти?

— Я вся віддаюся цьому.

Тепер він розреготався.

— Віддаєшся кому? Водію вантажівки? Мабуть, він мусить усе це компенсувати з власної кишені...

— Компанія «Кока-Кола» — це капіталістична монополія. Ніхто, окрім них, не може виробляти «колу». Це так само, як ти мусиш скористатися послугами телефонної компанії, коли хочеш комусь подзвонити. Усе це — капіталістичні монополії. Ти знаєш, — її темні очі зблиснули, — що формула «Кока-Коли» — це таємниця, яку впродовж багатьох десятиліть пильно оберігають і яка відома лише кільком людям, членам однієї родини, і що коли останній з тих, хто знає формулу, помре, «Кока-Коли» більше не буде? Саме на цей випадок існує запасна формула, яку зберігають на аркуші паперу в якомусь сейфі, — замислено додала вона. — Цікаво, де саме... — пробурмотіла Донна собі під ніс, її очі поблискували.

— Тобі і твоїм друзям ніколи не знайти формулу «Кока-Коли», навіть якщо мільйон років шукатимете.

— А НАХУЯ ВЗАГАЛІ ВИРОБЛЯТИ «КОЛУ», ЯКЩО її МОЖНА КРАСТИ З ЇХНІХ ВАНТАЖІВОК? У них багато машин. Ти постійно бачиш, як вони їздять, до того ж їздять дуже повільно. Я прилаштовуюся до них ззаду, щойно трапляється нагода; це їх бісить.

Донна подарувала йому хитру, підступну, прекрасну, пустотливу посмішку, немов намагаючись заманити його у свій дивакуватий світ, у якому вона наздоганяла повільну вантажівку і з кожним разом навісніла все більше, і ставала дедалі нетерплячішою, а коли вантажівка зупинялася, то замість того, щоб проїхати повз, як зробив би інший водій, вона також зупинялася, і вони грабували все, що було у фургоні. Навіть не стільки через те, що вона була крадійкою, і не заради помсти — просто тоді, коли вантажівка врешті-решт зупинялася, Донна вже так довго дивилася на ці ящики з «Колою», що встигла вигадати, що вона зробить із кожним із них. Її нетерплячість перетворилася на винахідливість. Донна завантажила свою машину — не MG, а більший «Камаро», на якому вона їздила раніше, перед тим як його розбила, — ящиками «Кока-Коли», і тоді впродовж цілого місяця вона зі своїми нікчемними друзями пила стільки безкоштовної «Коли», скільки хотіла, а після цього...

Вона здала порожні пляшки в різні крамниці й отримала за них гроші.

— А що ти зробила з кришечками? — якось запитав її Арктор. — Загортаєш у муслін і зберігаєш у своїй кедровій скрині?

— Я їх викинула, — похмуро відказала Донна. — З кришечками від пляшок «Коли» нічого не зробиш. Вони більше не проводять жодних акцій.

Вона зникла в сусідній кімнаті, повернулася з кількома поліетиленовими пакетами.

— Хочеш перерахувати? — поцікавилася вона. — Тут точно тисяча. Перед тим як за них заплатити, я зважила їх на своїх вагах.

— Все гаразд, — сказав Арктор.

Він узяв у неї пакети, а вона в нього гроші, і він подумав: «Ось мені знову випала нагода кинути тебе за ґрати, Донно, але, мабуть, я ніколи цього не зроблю, хай що б ти скоїла і навіть якби зробила щось мені, бо в тобі є щось прекрасне, щось сповнене життя, щось чудове, і я не можу це знищити. Не розумію, що це, але воно в тобі є».

— Можна мені десяток? — попросила вона.

— Десять? Десять пігулок? Звісно.

Арктор відкрив один з пакетів — його було важко розпакувати, але він мав досвід — і відрахував їй рівно десять. А тоді — десять собі. І знову закрив пакет. Після цього відніс пакети до свого піджака в шафі.

— Знаєш, що вони зараз роблять у музичних крамницях? — енергійно запитала Донна, щойно він повернувся.

Її десять пігулок уже встигли зникнути; вона сховала їх до заначки.

— Я про касети.

— Арештовують тебе, якщо ти їх крадеш, — відказав він.

— Вони так завжди робили. Але що вони роблять зараз? Бачив, коли приносиш який-небудь альбом до каси, працівник знімає з нього приклеєний цінник? То вгадай, що. Вгадай, що я дізналася і за що мало не поплатилася.

Вона впала в крісло, радісно й очікувально посміхаючись, і дістала загорнутий у фольгу кубик, у якому він впізнав шматочок гашишу ще до того, як вона його розгорнула.

— Це не просто цінник. У ньому ще знаходиться шматочок якогось сплаву, і якщо працівник крамниці не зніме цю наліпку на касі, і ти намагатимешся пронести її крізь двері, спрацює сигналізація.

— Чому ти кажеш, що мало за це не поплатилася?

— Просто переді мною якась мала дурепа намагалася винести одну касету під жакетом, спрацювала сигналізація, її затримали, і приїхали лягаві.

— А скільки було під жакетом у тебе?

— Три.

— А в машині в тебе була наркота? — запитав Арктор. — Адже якщо вони схоплять тебе на крадіжці касети, то заарештують авто, а оскільки тебе повезуть на допит у центр, то, звичайно ж, твою машину забере евакуатор, і тоді в ній знайдуть наркоту і пов’яжуть тебе ще й за неї. Б’юсь об заклад, це трапилося ще й не тут; я впевнений, що ти зробила це там, де ти...

Він почав було казати: «Де ти не знаєш нікого з правоохоронців, які могли б втрутитися», — але не міг закінчити речення, бо мав на увазі себе; якби Донну коли-небудь загребли, принаймні там, де він мав якийсь вплив, він би дупу собі надірвав, лиш би їй допомогти. Однак він нічого не зміг би зробити, скажімо, в окрузі Лос-Анджелес. І якщо таке станеться, а, зрештою, воно таки станеться, то це трапиться саме так: занадто далеко, там, де він не зможе про це ані почути, ані прийти на допомогу. У його голові почав крутитися сценарій, жахлива фантазія: Донна, як тоді Лакмен, умирає, і ніхто її не чує, нікого це не обходить, і ніхто нічого не робить; можливо, вони чують, проте, як і Берріс, лишаються відстороненими та бездіяльними, доки для неї все не закінчується. Вона не помре в буквальному сенсі, як Лакмен — Лакмен? Тобто, як міг померти Лакмен. Але будучи залежною від Препарату С, вона не просто потрапить до в’язниці — у неї почнеться ломка, абстиненція. А оскільки вона ще й барижить, а не лише вживає, і до того ж ще й ця