Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
— Мені й зараз потрібно, — відказала Донна. — Я курю перед роботою. І в обід, і щойно повертаюся додому. Саме через це я й барижу — щоб купувати гаш. Гашиш — кайфовий. Він — кльовий.
— Опіум, — повторив Арктор. — Скільки зараз коштує гашиш?
— Приблизно десять тисяч доларів за фунт, — відповіла Донна. — Якщо хороший.
— Господи! Стільки ж, як герич.
— Я ні за що не колотимусь. Ніколи цього не робила й не буду. Щойно почнеш ширятись — протримаєшся не довше як шість місяців, чим би ти не мазався. Навіть якщо й водою з-під крана. Підсядеш...
— Ти вже підсіла.
— Усі ми, — відказала Донна. — Ти закидаєшся Препаратом С. І що? Яка різниця? Я — щаслива; ти хіба ні? Я щовечора приходжу додому й курю високоякісний гаш... це — мій кайф. Не намагайся мене змінити. Нізащо не намагайся мене змінити. Ні мене, ні мій світогляд. Я така, яка є. І відриваюся за допомогою гашу. Це — моє життя.
— Бачила коли-небудь фото старих курців опіуму? Як, наприклад, колись у Китаї? Або зараз в Індії. Який вони мають вигляд, коли старішають?
— Довго жити я не збираюся,— мовила Донна.— Тому яка різниця? Я не хочу лишатися тут надовго. А ти? Навіщо? Що в цьому світі такого? А сам ти їх коли-небудь бачив? Бляха, а як щодо Джеррі Фебіна? Бачив того, хто давно сидить на Препараті С? І справді, що в цьому світі такого, Бобе? Це лише проміжний пункт перед наступним, де нас покарають за те, що ми були народжені в злі...
— Ти й справді католичка.
— Нас тут лише карають, тому, коли час від часу маєш можливість кайфонути, хуй із ним! Роби це. Днями я мало не розбилася на своєму MG дорогою на роботу. У мене рубало восьмилінійне стерео, я курила зі своєї люльки гаш і не помітила старого чувака на «Форді Імператор» вісімдесят четвертого року...
— Ти — дурепа, — сказав він. — Справжня дурепа.
— Ти ж знаєш — я помру рано. Так чи інакше. Хоч що б я робила. Імовірно, на трасі. У моєму MG майже не працюють гальма, уявляєш? І цього року мені вже чотири рази виписували штраф за перевищення швидкості. Тепер мені треба відвідувати школу водіїв. Засада. Цілих шість місяців.
— То одного дня,— промовив він,— раптом станеться так, що я більше ніколи не зможу тебе побачити. Так? Ніколи.
— Через школу водіїв? Ні, через шість місяців...
— Через кладовище, — пояснив він. — Ти вмреш ще до того, як за законом Каліфорнії, за цим їбучий законом Каліфорнії, тобі дозволять купити банку пива або пляшку хоч якогось бухла.
— Ага! — насторожившись, вигукнула Донна. — «Саузерн Комфорт»! Просто зараз! То ми збираємося пити лікер і їхати в кіно на «Мавп»? Так? Ще лишилося вісім фільмів, включно з тим, що...
— Послухай, — перебив її Боб Арктор, узявши за плече; Донна інстинктивно відсахнулася.
— Ні, — відказала вона.
— Знаєш, що вони мають тобі дозволити зробити хоча б раз? Хоча б один раз? Дозволити тобі хоча б раз легально піти й купити банку пива.
— Чому це? — здивувалася Донна.
— Як подарунок за те, що ти — хороша,— сказав Арктор.
— Одного разу мені продали! — втішено вигукнула Донна.— У барі! Офіціантка, що розносила коктейлі. Я була гарно вдягнена і з компанією — офіціантка поцікавилася, що я питиму і я відповіла: «Мені — „Водка Коллінз“», — і вона принесла. Це було в «Ла Пас», до речі, і там справді приємне місце. Прикинь! Можеш у це повірити? Я запам’ятала назву «Водка Коллінз» із реклами. На той випадок, якщо мене запитають у барі, то я знатиму, що казати. Розумієш?
Ідучи поруч, вона раптом взяла його під руку та обійняла, чого майже ніколи не робила.
— Це була найкайфовіша мить всього мого життя.
— Тоді, думаю, — промовив Арктор, — свій подарунок ти вже отримала. Той один-єдиний.
— Я вкурила, — вигукнула Донна, — вкурила! Звісно ж, вони казали мені потім — ті люди, з якими я там була, — що треба було замовити мексиканський напій, типу «Текіли Санрайз», адже, розумієш, там, у ресторані «Ла Пас», було щось типу мексиканського бару. Наступного разу знатиму, якщо ще раз туди потраплю, я собі запам’ятала. Знаєш, що я збираюся якось зробити, Бобе? Я збираюся переїхати до Орегону й жити серед снігів. Буду щодня прибирати лопатою сніг із ґанку. І в мене буде маленький будиночок і город із овочами.
— На це тобі доведеться назбирати, — відказав він. — Доведеться відкладати всі твої гроші. Це — дорого.
— Це дасть мені він, — поглянувши на Арктора, раптом ніяково мовила Донна. — Як же його?
— Хто?
— Ти знаєш.
Оскільки вона розповідала таємницю, то її голос пом’якшав. Донна ділилася з ним, оскільки він, Боб Арктор, був її другом і вона йому довіряла.
— Містер Той Самий. Я знаю, яким він буде, — він їздитиме на «Астон-Мартіні» і відвезе мене у ньому на північ. І там, серед снігів, буде маленький старомодний будиночок, там, на півночі.
Після паузи вона запитала:
— Сніг же має бути приємним, чи не так?
— А ти не знаєш? — поцікавився він.
— Я ніколи не бачила снігу, окрім одного разу в Сан-Берду, у горах, але тоді був дощ зі снігом і багнюка, і я ще, блядь, навернулася. Я не про такий сніг; я про справжній.
Боб Арктор, відчуваючи певну важкість у серці, запитав:
— Ти справді в усьому цьому впевнена? Що це справді трапиться?
— Так і трапиться! — кивнула вона. — Мені це карти наворожили.
Далі вони рушили мовчки. Назад до її будинку, до MG. Донна — заглиблена у власні мрії і плани; а він — він думав про Берріса, Лакмена, Генка, таємну квартиру й Фреда.
— Чуєш, — мовив він, — можна я поїду з тобою до Орегону? Коли ти врешті-решт зберешся?
Донна м’яко й ніжно усміхнулася Арктору посмішкою, яка означала: «Ні».
І, знаючи її,
