Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

— Звісно.

Він мав гроші в гаманці.

— Берріс мені не подобається,— сказала Донна, крутячи кермо, — і я йому не довіряю. Розумієш, він — божевільний. І коли ти перебуваєш поруч із ним, то також божеволієш. А коли його немає, з тобою знову все гаразд. От зараз ти поводишся божевільно.

— Я? — здивовано перепитав Арктор.

— Так, — спокійно мовила Донна.

— Ну, — проказав він. — Господи.

Арктор не знав, що на це відповісти. Особливо через те, що Донна ніколи не помилялася.

— Гей, — бадьоро запитала вона, — а ти міг би зводити мене на рок-концерт? На стадіоні «Анагайм» наступного тижня? Міг би?

— Звісно, — механічно відказав Арктор.

І тут до нього дійшло, що Донна запросила його кудись із нею сходити.

— Доб-р-р-ре! — задоволено сказав він; до нього знову повернулося життя.

У черговий раз ця крихітна чорнява дівчина, яку він так сильно кохав, змусила його почуватися небайдужим.

— Коли саме?

— У неділю після обіду. Я збираюся взяти з собою того темного маслянистого гашишу й добряче накуритись. Вони там нічого не зауважать; там будуть тисячі торчків.

Вона зміряла його критичним поглядом.

— Але ти маєш охайно вдягтися, не підеш же в цьому старомодному дранті, яке ти іноді носиш. Я маю на увазі... — сказала вона м’якіше,— що хочу, аби ти виглядав привабливо, адже ти насправді привабливий.

— Добре,— погодився він, зачарований.

— Поїдемо до мене,— мовила Донна, на шаленій швидкості ведучи свою маленьку машину крізь ніч.— У тебе ж і справді є гроші? Ти віддаси їх мені, а тоді ми закинемось кількома пігулками і по-справжньому кайфонемо, а може, ти захочеш купити пляшку «Саузерн Комфорт», і ми ще й бухнем.

— О, круто, — щиро відказав Арктор.

— Але насправді сьогодні ввечері, — сказала Донна, скинувши швидкість і скерувавши машину на свою вулицю, а тоді на доріжку перед будинком, — я дико хотіла б з’їздити в автомобільний кінотеатр. Я купила газету й прочитала програму, але не знайшла нічого вартісного, окрім як у «Торренс», тільки в них уже почалося. Вони почали показувати о п’ятій тридцять. Засада.

Він звірився з годинником.

— У такому разі ми спізнилися...

— Ні, ми ще можемо побачити більшу частину.

Зупинивши автомобіль, вона тепло всміхнулася Арктору й вимкнула двигун.

— Вони показують усі фільми «Планета мавп», усі одинадцять; початок о 7:30 вечора, а завершуються фільми аж о 8-й завтрашнього ранку. Поїду на роботу прямо з кіно, тому зараз мені треба переодягтися. Сидітимемо навалені в кіно і цілу ніч питимемо «Саузерн Комфорт». Круто, правда?

Донна глянула на нього з надією.

— Гаразд, — погодився Арктор.

— Ура, ура, ура.

Вона вистрибнула з машини і оббігла її довкола, щоб допомогти йому відчинити маленькі дверцята.

— Коли ти востаннє бачив усі частини «Планети мавп»? Цього року я бачила більшість із них, але на останніх фільмах мені стало недобре, і я змушена була звідти звалити. Це трапилося через сендвіч із шинкою, який я купила в кінотеатрі. Це мене справді збісило; я пропустила останню картину, де викривається, що всі відомі люди в історії, такі як Лінкольн і Нерон, насправді були мавпами і з самого початку керували людьми впродовж усієї історії. Саме тому я тепер так хочу їх подивитись.

Коли вони підходили до дверей її будинку, вона заговорила тихіше.

— Вони отруїли мене, продавши цей сендвіч, тож ось що я зробила — тільки не видавай мене — наступного разу, коли ми поїхали в кінотеатр, у той, що в Ла Абра, я запхала в приймач автомату з сендвічами зігнуту монету і ще кілька в інші автомати, щоб їм віддячити. Ми з Ларрі Тейлінґом — ти ж пам’ятаєш Ларрі? Я з ним тоді зустрічалася, — погнули цілу купу четвертаків та п’ятдесятицентовиків за допомогою його лещат і великого гайкового ключа. Звичайно ж, я перевірила, щоб усі автомати належали саме цій фірмі, а тоді ми нахуй вивели кілька з них із ладу, практично всі, якщо бути до кінця чесною.

Вона повільно й поважно відчинила двері ключем, і всередині їх зустріло тьмяне світло.

— Зливати тебе невигідно, Донно, — відказав Арктор, заходячи в її маленьке чисте помешкання.

— Не ставай на ворсистий килимок, — мовила вона.

— А куди тоді мені стати?

— Просто не рухайся або стань на газету.

— Донно...

— Тільки не потрібно мені зараз нести всяке лайно з приводу того, що тобі доводиться стояти на газеті. Знаєш, скільки мені коштує чистка килимка?

Вона стояла, розстібаючи куртку.

— Ощадливість, — сказав Арктор, знімаючи свій піджак. — Ощадливість, властива французьким селянам. Ти хоч колись що-небудь викидаєш? Ти зберігаєш навіть ті шматки нитки, що закороткі для...

— Колись, — відказала Донна, струшуючи своїм довгим чорним волоссям і вислизаючи з куртки, — я збираюся вийти заміж, і тоді мені знадобиться все те, що я приберегла. Коли виходиш заміж, тобі одразу стає потрібним усе, що є. От, наприклад, ми якось побачили на сусідньому подвір’ї велике дзеркало; нам довелося витратити понад годину, щоб утрьох перенести його через паркан. Колись...

— Скільки з того, що ти приберігаєш для кращих днів, ти купила, — запитав він, — а скільки вкрала?

— Купила?

Не розуміючи, вона зазирнула йому в обличчя.

— Що ти маєш на увазі під «купила»?

— Ну, так, як ти купуєш наркоту, — пояснив він. — Як коли купують наркотики. Як зараз.

Арктор дістав гаманця.

— Я даю тобі гроші, правильно?

Донна кивнула, слухняно (щоправда, здебільшого з ввічливості), однак із гідністю дивлячись на нього. У її погляді була певна стриманість.

— А тоді ти даси мені за них пакет наркоти, — мовив він, тримаючи в руці готівку. — Я кажу про те, що купити — це відповідник у ширшому світі людських ділових стосунків того, що відбувається між нами зараз, коли ми купуємо й продаємо наркоту.

— Думаю, я зрозуміла, — сказала Донна.

Її великі темні очі дивилися на нього спокійно, але дещо насторожено. Вона справді прагнула це збагнути.

— Скільки, наприклад, тоді, коли ви на ходу обікрали вантажівку з «Кока-Колою» — скільки пляшок ви стирили? Скільки ящиків?

— На місяць