Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
У кухні, на Моніторі Один, Лакмен раптом звалився на підлогу, не поступово — спочатку на коліна, а далі повністю, — аз глухим звуком вдарився об неї всім тілом і лишився лежати, розкинувши руки. Берріс продовжував намотувати на люльку нитку, і тепер кутики його рота склалися в легку єхидну посмішку.
Фред завмер на місці, шокований і паралізований водночас. Він потягнувся за телефоном біля монітора, зупинив себе, продовжуючи дивитися.
Кілька хвилин Лакмен нерухомо лежав на кухонній підлозі, тоді як Берріс продовжував обмотувати люльку — він схилився над нею, наче стара бабуся над в’язанням, посміхаючись сам до себе, посміхаючись і трохи розгойдуючись взад-вперед; раптом він зненацька відкинув люльку, підвівся, пильно вдивився в обриси Лакмена, котрий лежав на кухні, поглянув на розбиту склянку біля нього, на весь брухт, сковорідки та побиті тарілки, і його обличчя вмить стало вдавано розгубленим. Берріс зірвав з себе окуляри, його очі перебільшено розширилися, у безпорадному жаху він сплеснув у долоні, заметушився кімнатою, а тоді квапливо підбіг до Лакмена, зупинився за кілька футів від нього і, важко дихаючи, відбіг назад.
«Вибудовує план подальших дій, — зрозумів Фред. — Вдає, що в нього паніка і він щойно помітив, що сталося. Наче до цього його тут не було». На Моніторі Два Берріс закрутився довкола, скрушно зітхнув, його обличчя сильно почервоніло, після цього він пошкандибав до телефону, схопив його, впустив слухавку, підняв тремтячими пальцями... він справді щойно помітив Лакмена, який вдавився на смерть на кухні, і не було нікого поруч, хто б його почув і зміг допомогти. Тож тепер Берріс очманіло намагається викликати допомогу. Занадто пізно.
— Операторе, це називається підрозділ інгаляції чи реанімації? — дивним високим повільним голосом мовив Берріс у слухавку.
— Сер,— пронизливо закричав динамік передачі телефонного сигналу біля Фреда, — хтось не дихає? Ви хочете...
— Думаю, це — серцевий напад, — тепер Берріс різко заговорив своїм звичайним низьким, наполегливим, вдавано професійним, спокійним голосом, голосом людини, яка добре розуміє небезпеку, серйозність ситуації та те, що час невблаганно минає.
— Або напад, або він ненавмисне вдавився їжею...
— Адреса, сер? — перебив його оператор.
— Адреса,— сказав Берріс,— зараз подивимось, адреса...
— Господи, — усе ще стоячи, промовив уголос Фред.
Несподівано Лакмен, що лежав розпростершись на підлозі, конвульсивно вдихнув. Він затремтів, а тоді викашляв шматок, який застряг йому в горлі, прочистив горло і розплющив очі, його погляд свідчив про неабияку розгубленість.
— А, здається, із ним уже все гаразд, — безтурботно проказав у слухавку Берріс. — Дякую вам; допомоги більше не потрібно.
Він швидко поклав слухавку.
— Боже, — нерозбірливо пробурмотів Лакмен, усівшись. — Блядь.
Він гучно захрипів, закашлявся й почав важко вдихати повітря.
— З тобою все добре? — турботливо поцікавився Берріс.
— Мабуть, я вдавився. Я вирубився?
— Не зовсім. Хоча й перебував у стані зміненої свідомості. Кілька секунд. Імовірно, у альфа-стані.
— Господи! Я весь брудний!
Незграбно, похитуючись від слабкості, Лакмену вдалося звестися на ноги. Погойдуючись, немов у нього паморочилося в голові, він став, тримаючись за стіну.
— Уже зовсім деградував, — із огидою пробурмотів він. — Наче старий алкаш.
Лакмен попростував до раковини, щоб вмитися, його хода була непевною.
Спостерігаючи за всі цим, Фред відчув, як страх потрохи відступає. «Із чуваком усе буде гаразд. Але Берріс! Що він за людина? Лакмен очуняв без його допомоги. Який же він виродок, — подумав Фред. — Який же він кінчений виродок. Чим він думає, якщо може ось так просто лишатися бездіяльним в такій ситуації?»
— Так можна й загнутися, — сказав Лакмен, бризкаючи на себе водою з раковини.
Берріс усміхнувся.
— У мене справді добре здоров’я, — мовив Лакмен, ковтаючи воду з чашки. — А що ти робив, доки я тут валявся? Дрочив?
— Ти ж бачив, як я дзвонив по телефону, — відказав Берріс. — Викликав швидку. Я одразу ж узявся за...
— Хуй там, — гнівно відрізав Лакмен і продовжив пити чисту свіжу воду. — Я знаю, як би ти повівся, якби я помер, — ти б обікрав мою заначку. Навіть кишені мої обнишпорив би.
— Мене зачаровують, — промовив Берріс, — ці обмеження в людській анатомії, той факт, що їжі та повітрю потрібно ділити між собою один прохід. Таким чином ризик...
Лакмен мовчки показав йому середній палець.
Скрегіт гальм. Звук клаксона. Боб Арктор хутко озирнувся на нічну дорогу. Біля брівки — спортивна машина із заведеним двигуном; усередині — дівчина, яка махає йому рукою.
Донна.
— Господи, — знову проказав він і подався до брівки.
— Я тебе налякала? — запитала Донна, відчинивши дверцята свого MG. — Я проїхала тебе дорогою до твого будинку, а тоді зрозуміла, що це ти йдеш, тому розвернулася й повернулась. Залазь.
Він мовчки заліз у машину й зачинив за собою дверцята.
— Чого ти тут бродиш? — поцікавилася Донна. — Це через машину? Її досі не полагодили?
— Мене щойно проглючило, — сказав Боб Арктор. — Не те, щоб я щось уявив. Просто...
Він здригнувся.
— У мене є для тебе товар, — мовила Донна.
— Що? — перепитав Арктор.
— Тисяча пігулок «смерті».
— Смерті? — повторив він.
— Ага, високоякісної «смерті». Краще їдьмо.
Вона ввімкнула першу передачу, зрушила з місця і виїхала на дорогу; майже одразу ж перевищила швидкість. Донна завжди їздила занадто швидко, вона впритул під’їжджала до автомобілів, що рухалися перед нею, але вправно давала цьому раду.
— Йобаний Берріс! — сказав Арктор. — Знаєш, як він це робить? Якщо він прагне чиєїсь смерті, він їх не вбиває; він просто тусить поряд, доки не трапляється ситуація, через яку вони можуть померти. А тоді він просто сидить склавши руки. Правду кажучи, він сам же й підлаштовує цю смерть, а тоді виходить сухим із води. Я лише не впевнений, як саме. У будь-якому разі він усе підлаштовує так, щоб вони, блядь, померли.
Він замовк, задумавшись.
— Скажімо, Берріс, — мовив Арктор, — ніколи б не під’єднав до системи запалення твоєї тачки пластикову вибухівку. Він би...
— Гроші
