Бацила карбоната - Анатоль Франс

Крізь відчинені двері своєї каюти Олесь почув ці слова. Ернан Раміро трохи повернув голову, проходячи повз каюту, і подивився на юнака. Олесь вирішив:

«Якщо він почне говорити зі мною, я скажу йому все, що думаю. Це мій обов’язок. Будь-що-будь, але я повинен сказати!»

Втім Ернан Раміро, ніби не бачачи юнака, повів оком по каюті і пішов далі.

Тоді Олесь рвучко підвівся. Так, це не той Сивий Капітан, який колись кожним своїм словом, кожним жестом, посмішкою, що так рідко з’являлася на його сумному обличчі, самим голосом збуджував симпатії юнака! Це була зовсім інша, відмінна людина, чужа, замкнена, жорстока й горда. Диктатор країни! Для теперішнього Ернана Раміро не існувало нічого, крім його гордих намірів. Навіщо ж розмовляти з ним?..

Олесь виглянув з каюти. Нема нікого. Значить, можна пройти до каюти керування: там мусить бути Валенто Клаудо.

Ось він, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював. Невже ж і він встиг змінитися так, як і Ернан Раміро. Тоді… ні, цього не може бути!

— Я хочу щось спитати у вас, Валенто. Я не заважатиму працювати…

— Ну, кажи. Та, може, тобі краще спитати в Капітана?

— Ні! — вихопилося в Олеся. І він зразу заговорив: — Недавно, Валенто, ми розмовляли з вами… після сутички «Люцифера» з «Сан-Себастіаном»… І я вас про щось запитував…

— Так, — похмуро відгукнувся Клаудо. — Я тоді просив тебе…

— Ви просили, щоб я краще не запитував вас про такі речі, — перебив його Олесь. — Я пам’ятаю. І з того часу я не запитував ні про що. Але тепер… тепер я не можу! Валенто, ви ж чули, що говорив по радіо Сивий Капітан? Адже він оголосив себе диктатором країни. І загрожував так само, як загрожують…

— Замовкни, Олесю! — суворо сказав Валенто.

— Ні, я не замовкну! — палко заперечив юнак. — Я мушу сказати те, що думаю. Мені нема чого боятися! Я пам’ятаю, як Сивий Капітан і вся команда виходили до могили розстріляних фалангістами республіканців. Тоді я готовий був цілувати руки Капітана, такий він був благородний, щирий. А тепер? Тепер він оголосив себе грізним, страшним диктатором! За що ж він воює? Не за те, щоб повалити фалангістський уряд, а за те, щоб самому стати на місце генерала Фернандоса. Це так, Валенто, так! Він сам сказав це. Чого ж ви мовчите? Ви казали, що ви республіканець, Валенто! А тепер що виходить? Ви допомагаєте одному диктаторові битися з іншим?..

Клаудо невідривно дивився на екран. Руки його стискували штурвал. Олесь чув його важке дихання. Чесний і щирий Валенто хвилювався і не хотів показувати цього.

— Я мав сказати все це Капітанові, — ще палкіше говорив Олесь, — але він не слухає і не слухатиме мене, він став брутальний, владний, він не помічає мене… він став погордливий і до вас, Валенто, і до всієї команди. Ви думаєте, я не помічаю цього? Ні, я бачу, бачу! І він тепер не схоче нікого слухати, крім самого себе. Хіба я кажу неправду, Валенто?

Клаудо мовчав.

— Але ж це неможливо, Валенто! Це не боротьба за волю, не боротьба за народ, це боротьба за те, щоб самому захопити в свої руки генеральську владу. Капітан став іншою людиною… він збожеволів, Валенто!

— Замовкни, Олесю! — глухо, з трудом відповів Клаудо.

— Ні! Якщо він не збожеволів, то перетворився на безсердечну людину, сп’янілу від великої сили, яку дає йому його «Люцифер». Капітан хоче бути диктатором країни. Але він не досягне своєї мети. Так говорив і Фредо Вікторе. Бо за ним не стоїть ніхто, за ним немає народу, Валенто!

— Ти повторюєш те, що сказав тобі той Вікторе…

— Я кажу те, в чому певний! Вікторе комуніст, а я комсомолець. А комсомольці і комуністи думають однаково, Валенто! І всі вони сказали б те ж саме… І я не боюся сказати це прямо. А тепер відповідайте ви!

Клаудо відповів не зразу.

— Я вислухав тебе, Олесю. І знов можу сказати тільки одно: не запитуй мене про такі речі. Мені важко і без твоїх запитань…

— Тоді, виходить… — зрадів Олесь.

— Ні, нічого не «виходить»! — рішуче перебив його Валенто. — Я завжди вважав, що Капітан знає, що робить. Я дуже зобов’язаний йому, Олесю, як і кожен з нашої команди. Так, Капітан змінився, і мені дуже важко бачити, що він став такий погордливий. Але я не хочу, не можу, розумієш, не можу судити його. Не запитуй мене більше ні про що. Я не хочу кривити душею. Мені важко, але я вірю, що Капітан краще від мене знає шлях. Ну, хай він помилився в чомусь — це буває з усіма. Але він сам згодом зрозуміє це. І я звик виконувати його накази.

В голосі Валенто Клаудо бринів неприхований біль. Але Олесь уже не міг спинитися: він бачив, як вагається чесний і простодушний Валенто.

— Я замовкну зараз, Валенто, — сказав Олесь. — Але вислухайте востаннє, що я хочу сказати. І тоді я піду. Те, що робить Капітан, — злочин! Він похваляється вбивати всіх, хто не допомагатиме йому. Він хоче, щоб його боялися, щоб його накази і заклики виконували будь-що, боячись його помсти. Значить, і він сам відчуває, що інакше його не слухатимуть. А саме так робить і генерал Фернандос. В чому ж різниця, Валенто? Генерал Фернандос спирається на своїх помічників, на фалангістів та жандармів. А на кого спирається Капітан, загрожуючи вбивати всіх? Не тільки поліцаїв, а всіх, всіх! На вас, Валенто, і на всю команду «Люцифера»! Ви допомагаєте Капітанові стати диктатором країни!..

— Досить! — крикнув загрозливо Валенто Клаудо. — Замовкни! Іди, я не хочу більше слухати тебе. Досить!

Він озирнувся. Руки