Бацила карбоната - Анатоль Франс

Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не було жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували ще звечора озброєні люди, звідки не виглядали б протимагнітні гармати.

Автомобіль спинився біля важких воріт в’язниці. Вони могли б з успіхом витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для відвідувачів. Біля них стояли два поліцаї з ручними кулеметами.

— І тут приготована непогана зустріч, — мовив начальник поліції, важко вилізаючи з автомобіля. Моеха озирнувся. Його досвідчене око помітило над стіною ще кілька темних тіней. Місячне сяйво виблискувало на матових стволах кулеметів, що дивилися вниз із стін.

Двері відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товсту стіну.

— А тепер уже ваша черга показувати мені, Моеха, — сказав начальник поліції. — Адже внутрішня охорона доручена була вам.

Моеха зробив знак рукою, і до них наблизився його незмінний помічник Хосе Френко.

— Як гранатний загін? — спитав Моеха.

— Розташований групами по призначених місцях. — Френко хитро посміхнувся і додав: — І собі я взяв оці дві іграшки, пане Моеха. — Він указав на дві гранати дивної кулястої форми, що висіли на поясі. Вони були сірі, незграбні.

Це була так само технічна новина, як і протимагнітні гармати. Викликані начальником поліції вчені порадили виготувати для боротьби проти «Люцифера» спеціальні гранати без металу. Їх оболонки були зроблені з твердого, міцного бетону. Як сподівалися вчені, електрична завіса «Люцифера» не зможе їх відкинути.

Відвідувачі йшли тепер уже коридором в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, лише гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від стін, містилися камери ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи — переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати стіну своєї камери, він опинився б не за стінами в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів, що охоронялися жандармами.

— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Хосе Френко. — Вона тут поблизу.

Начальник мовчки кивнув головою. Хосе Френко підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом «№ 306» і відсунув залізну заслонку. Начальник поліції зазирнув у вічко. Біля столу на табуреті сидів чоловік в арештантському одязі, кремезний і міцний. Підперши голову руками, дивився він прямо перед себе, в кам’яну стіну. Обличчя було сумне. Чоловік глибоко замислився.

Начальник випрямився. Відсапуючи, він сунув далі, сказавши:

— Міцна людина… по такій шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу сокирою…

Широка залізна платформа привела відвідувачів до дверей на внутрішній двір — місце страт ув’язнених. Автоматичні двері розчинялися лише тоді, коли два жандарми одночасно натискували на рукоятки з обох боків. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорі, щоб ув’язнений, якому пощастило б видертися з рук охорони, сам не зміг відчинити двері. Начальник поліції оглянув двір і задоволено кивнув головою: все було гаразд.

— Здається, ми можемо поїхати відпочити, Моеха, — сказав начальник.

— Сподіваюся, Френко, що тут до нашого повернення не трапиться нічого.

— Будьте певні, пане начальнику! — Хосе Френко виразно поклав руку на одну з привішених до його пояса гранат. — Ми напоготові.

А коли вони вже виходили з в’язниці, Алонсо Моеха застережливо й тихо сказав:

— У Сивого Капітана, мабуть, є чимало невиявлених спільників. І я побоююся, чи не сповістять вони його про наші готування. Тоді все це знов не дасть наслідків…

Начальник поліції махнув рукою:

— Моеха, ви наївні. Саме тому він ще більше поспішатиме сюди. Як же ви не помітили досі, що Ернан Раміро — надзвичайно самовпевнена і самолюбива людина. Опір тільки більше розлютовує його, діє як червона хустина на бика. Моеха, тут помилки не може бути! Я добре знаю характери всяких таких учених, винахідників тощо. І, знаєте, я певний, що саме зараз Ернан Раміро вже прочитав наше оголошення. Недарма я розпорядився, щоб його приставили до найглухіших кутків. Хо-хо-хо!.. Воно довело його, мабуть, до сказу. І тепер він мчить до Столиці на своєму «Люцифері», щоб довести, який він сміливий, що він нікого не боїться і захищає своїх спільників. Хо-хо-хо!.. Нам тільки цього й треба…

Стрілка великого тюремного годинника наближалася до дев’ятої, а телефон і сигнальні дзвінки все ще не сигналізували про тривогу. Сивий Капітан не з’являвся. Начальник поліції, приїхавши до в’язниці ще о шостій годині ранку, все поглядав то на телефон, то на годинник. Ось іще хвилинка, півхвилинки, ще кілька секунд, і телефон мусить задзвонити, мусить! Не може бути, щоб справа провалилася. Ернан Раміро має з’явитися. Але телефон уперто мовчав, хоч агенти поліції мусили негайно подзвонити сюди, де б що не трапилося.

— Пробачте, пане начальнику, час вести на страту.

Алонсо Моеха стояв перед ним. Так, уже час. І чекати далі не варт. Зірвалося знов! Начальник поліції важко підвівся і востаннє глянув на телефон. Мовчить як проклятий!

На внутрішньому дворі вже зібралися чиновники, присутність яких була обов’язкова за законом, юрмилися репортери з фотоапаратами: газети не могли пропустити таку сенсаційну страту. Не дивлячись ні на кого, начальник поліції зайняв своє місце і подав рукою знак починати.

Відчинилися автоматичні двері головного коридору. Звідти з шаблями наголо вийшли два жандарми. За ними йшов католицький патер, побожно підвівши голову і тримаючи в сухих руках великий чорний хрест.

Губи його весь час