Бацила карбоната - Анатоль Франс

Двері за ним зачинилися.

— Навіщо ти запитав його про це, Алексо? — докірливо мовила Марта. — Хіба ти не бачиш, як йому важко?..

— Бачу, — відповів Олесь, сідаючи. — І я ще більше люблю його. Бо він чесна людина і відповів те, що справді думав…

Він спинився. В коридорі пролунав сигнальний дзвоник, який закликав команду «Люцифера» готуватись до відплиття. І майже слідом за тим затремтіла підлога. «Люцифер» відпливав з підземної бази, занурювався в воду.

Олесь підвівся. Марта сиділа біля стола, поклавши голову на руку. Вона тихо і сумно спитала:

— Куди ми пливемо, Алексо? Що чекає нас?..

Олесь щиро відповів:

— Де б ми не опинилися, що б не чекало нас, — ми будемо разом з тобою, Марто. І будемо допомагати один одному. Згода?

— Згода, Алексо! — схвильовано відповіла дівчина.

«Люцифер» з’являвся як блискавка.

Чергові замаскованої артилерійської застави № 314 щойно змінилися. Вони почекали, поки офіцер передав батарею заступникові.

— Та навряд чи що несподіване й трапиться, — сказав один. — Адже наші пости розташовані всюди по шляху. Вони відразу сповістили б нас телефоном про появу ворога…

Нова зміна зайняла пости. Все було, як і вчора, як і позавчора. Порожній шлях зникав на півночі за пагорбком, а на півдні — у великому лісі. Після попереджень поліції туди ніхто не їздив, і солдатам було просто нудно.

Батарея, яка мала розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована. Два стоги сіна — ось що міг помітити сторонній спостерігач, і більше нічого. Проте, в тих стогах приховані були чотири скорострільні автоматичні гармати; дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було задзеленчати дзвоникові телефона, що з’єднував заставу з дозорними постами, як гармати могли засипати весь шлях снарядами.

Так само замасковані гармати були розставлені по інших шляхах. Начальник поліції діяв у згоді з військовим командуванням, яке дало в його розпорядження кілька артилерійських частин. Всі ті батареї мали категоричний наказ — негайно відкривати по «Люциферу» нищівний вогонь.

Черговий офіцер прислухався: йому здалося, що в телефонному ящику щось ледве чутно загуло. Він зняв трубку. Так, у ній щось шаруділо. Немов би хтось шепотів здалеку. Чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але не можна було розібрати жодного слова.

— Алло! Голосніше! І не поспішайте так, мов на пожежу! — сердито гукнув у трубку офіцер.

Тепер він розібрав окремі слова:

— Пошкоджено… хвилину тому… північ…

— Що за дурниця! — вилаявся офіцер. — Яка північ? Що він верзе? — і спинився, почувши зляканий вигук одного солдата:

— «Люцифер»! «Люцифер»! Виїздить з лісу.

— Вогонь! — вигукнув другий офіцер, кидаючись до ближчої гармати.

Він і сам побачив сіро-зелений довгастий автомобіль, що з’явився з лісу і мчав прямо на батарею.

Брязнув затвор гармати, але пострілу не сталося. У мертвій тиші брязнув другий затвор. І друга гармата не вистрелила. А сіро-зелений автомобіль наближався з неймовірною швидкістю…

— Під суд! — закричав люто офіцер. — Під суд! Замінити снаряд!

Артилеристи заметушилися біля затворів. Проте, затвори не відкривались. У складному механізмі щось заїло. Дивно було лише, що це трапилось водночас в обох гарматах.

Раптом залунав гучний голос. Він гримів дедалі дужче. То був голос з «Люцифера», що наближався до батареї, схованої в стогах.

— Ви готували мені смерть? Мені, Сивому Капітанові? Владареві вашого власного життя? Ви приготували ту смерть собі!

«Виходить, він бачить нас. Але як?..» — подумав черговий офіцер.

Він побачив, як з короткої товстої труби на даху «Люцифера» з’явилося голубувате полум’я. Постріл. Але слідом за полум’ям не показався дим і не було чути звуку пострілу.

Замість того з труби вилетіло невелике дивне кільце. Воно крутилося в повітрі і повільно летіло прямо на гармати. Воно нагадувало невеличку надуту камеру автомобільного колеса. Немов би хтось, бавлячись, жбурнув сюди ту камеру — тільки і всього.

Чорне кільце впало на стіг сіна. В ту ж мить воно розсипалось на дрібнісінькі шматки, на невидимий порох. Замість нього виникла сяюча голуба куля, немов зіткана з полум’я. Від неї в усі боки летіли іскри.

Все, до чого доторкувалась куля, спалахувало жарким вогнем. Але це тривало лише мить, бо майже зразу куля розірвалася, виблиснула снопом сліпучого білого полум’я.

Це було останнє, що побачили офіцери й солдати замаскованої артилерійської застави.

Ця перша поява «Люцифера» після морського бою з «Сан-Себастіаном» була лише початком. Виринувши десь близько морського берега, «Люцифер» за день промчав близько трьохсот кілометрів на північ. І жодна замаскована артилерійська застава не встигла зробити по ньому пострілу. З кожною з них сталося те ж саме, що й з заставою № 314. Жоден пост не попередив командира будь-якої застави — поява «Люцифера» була для всіх цілковитою несподіванкою. І всюди псувалися телефони, псувались і не могли стріляти гармати, хоч під час попередніх оглядів і перевірок були цілком справними.

Так тривало до вечора. А ранком «Люцифер» з’явився знов. Мов не знаючи про небезпеку, Сивий Капітан обрав цього разу шлях, де були розставлені електричні міни. Досвідчені сапери сиділи за кілометр від мін, вдивляючись в шлях і тримаючи напоготові контакти. Слід було тільки натиснути кнопку