Бацила карбоната - Анатоль Франс
Тільки тепер вийшов Педро Дорілья у звичайному сірому одязі арештанта, такий самий кремезний, широкоплечий. Ішов він повільними легкими кроками. Схудле змучене обличчя було спокійне. На мить спинився, оглянув усе навколо. Презирлива посмішка з’явилася на кінчиках його губ, коли побачив метушливих репортерів, які наводили фотоапарати.
Не спиняючись, патер підвівся на підвищення, де стояла плаха, і став поруч з катом, який спирався на блискучу, гостро виточену важку сокиру. Патер повернувся і простягнув до Педро свій чорний хрест.
— Примирися з Господом богом, заблудша вівця, — солодким голосом проговорив патер. — Тяжкі гріхи твої, але Господь простить тебе, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мій…
В тиші, яка панувала на внутрішньому дворі, було чутно кожне слово. Високий рудобородий кат з сокирою чекав: його черга ще не надійшла.
Спокійним рухом Педро Дорілья відвів убік чорний хрест, подивився в пісне, лицемірне обличчя патера з його єлейно стуленими губами і голосно відповів:
— Мені нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусідові робити свою справу.
Патер відсахнувся, спішно підняв чорний хрест і перехрестив Педро Дорілью, який вже не дивився на нього. А тоді, знов, стуливши губи, відійшов набік. На цьому його обов’язки закінчувалися.
Педро Дорілья стояв на підвищенні. Помічники ката наблизились і взяли Педро за могутні руки, підштовхуючи до плахи. Рвучким рухом Дорілья відштовхнув обох зразу, хоч це були й досить міцні люди. Він випростався, очі його виблиснули. Ні, він не думав опиратися! Навіщо? Навколо було стільки озброєних ворогів, що про опір не варто було й думати. Але він не хотів і нічиєї допомоги в останні хвилини. Помічники ката завагалися, поглядаючи на могутні м’язи Педро Дорільї.
А він стояв на підвищенні, мов вглядаючись кудись, шукаючи когось запалими, стомленими очима. Стільки думок, стільки спогадів зразу налинуло в останню хвилину! А серед них була одна думка, найболючіша, найвразливіша думка про любиму єдину доньку Марту.
Де вона? Що з нею? Як житиме вона сама? Доню, доню, хоча б востаннє поглянути на тебе, побачити, притиснути до серця, поцілувати! Та навколо самі чужі, холоднокровні, люті вороги, які зійшлися, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться, побачивши ката з сокирою, зацькована, змучена людина в арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, він не здригнеться, оточений ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і похмурий твій приятель, взнавши про твої останні хвилини, мовив зворушено: «Так, Педро не здав, Педро витримав до кінця!»
Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Він ще раз обвів поглядом людей, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього знизу. Їх цікавило, що ще зробить цей кремезний непримиренний ув’язнений.
А, ви чекаєте, хижаки, звірі! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! І гучно, чітко вимовляючи кожне слово, Педро Дорілья заговорив:
— Ось вам моє останнє слово, кати! Ви вбиваєте мене, як убили раніше сотні й тисячі інших чесних республіканців, борців з кривавим фалангістським урядом. Можливо, вам пощастить убити ще багатьох, доки сила в ваших руках, кровожери. Але це нічого не змінить. Рано чи пізно народний гнів упаде на вас і знищить до останнього. Революція, робітничо-селянська революція, пролетарська революція відплатить вам за всі ваші злочини. Хай живе революція!
— Спинити! Спинити його! — злякано гукнув худий прокурор і кинувся до начальника поліції. — Що він говорить? Нам доведеться з вами відповідати за це!
Але помічники ката вже й самі наскочили на Педро Дорілью, схопили його за руки і потягли до плахи. Педро не чинив опору. Це було б ні до чого. Він ступив кілька кроків до плахи і спинився востаннє. Підвівши голову, подивився на блакитне чисте небо, щоб ще раз перед смертю побачити білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою перед вечором. Краще померти, поглянувши востаннє на хмарки, ніж на огидні ворожі обличчя там, унизу…
Мимоволі Алонсо Моеха теж подивився вгору, на небо. І здригнув. Ні, він марить, він збожеволів, то дається взнаки безсонна ніч. Такого не може бути!
Хутко, нестримно, мов падаючи на двір, де відбувалася страта, на людей, які враз кинулися бігти до стін, спускалося вниз велике довгасте темне тіло. То був «Люцифер»!
З одчайдушними криками, злякані несподіваною появою страшної машини, люди, які досі почували себе господарями становища, кинулися тікати. Але двері не відчинялися. Люди стукотіли в них кулаками, кричали, надривалися. Автоматичні двері не піддавалися, хоч як натискували жандарми на рукоятки з обох їх боків. Мабуть, то була магнітна дія електричних приладів Ернана Раміро. «Люцифер» опускався. Ось його товсті колеса майже торкнулися землі, залишилися висіти за кілька сантиметрів від землі.
Рудобородий кат кинув свою сокиру і побіг до юрби переляканих чиновників і репортерів, які тиснулися до стін, намагаючись бути якнайдалі від «Люцифера». Слідом за ним, підібравши довгу сутану, побіг патер, розмахуючи хрестом, один за одним стрибнули помічники ката.
На підвищенні залишився сам Педро Дорілья. Широко розкритими очима дивився він на «Люцифера». Все це було надто несподівано, надто неймовірно. Адже ще хвилина-дві — і Педро Дорілья вже нічого б не бачив, нічого б не чув…
Червоне, налите кров’ю обличчя начальника поліції посіріло. Губи його стрибали, коли він, запинаючись і не приховуючи страху, швидко-швидко говорив Алонсо Моеха:
— Та відчиніть… відчиніть двері… мерщій… ввін уб’є ннас…
— Ой, він зараз стрілятиме! — лементував тоненьким голоском прокурор. — Врятуйте мене! Я віддам усе, що маю, тільки врятуйте мене!
Під ногами тріскотіли й ламалися кинуті репортерами фотоапарати, оздоблені золотом кашкети. Охоплені
