Бацила карбоната - Анатоль Франс
Сивий Капітан спинився, загрозливо вигукнувши останні слова. Олесь дивився на Марту, затамувавши подих: Ернан Раміро оголошує уряд Фернандоса поваленим! А далі, далі?..
— Щоб запобігти зайвого кровопролиття, я пропоную урядові негайно здатися. Інакше смерть чекає його. Я буду безжалісним. Я, Ернан Раміро, якого люди називають Сивим Капітаном, оголошую себе єдиним господарем і владарем країни! Я принесу народові волю і щастя, яких його позбавив фалангістський уряд. Але для цього треба, щоб народ підкорився мені і не допомагав урядові. Обіцяю мою подяку і нагороду тим, хто стане на мій бік. Попереджаю: негайна і безжалісна смерть чекає тих, хто стане на перешкоді господареві і владареві Іберії!
Здавалося, що останні слова Сивий Капітан вимовив в абсолютній тиші. Та чи не було так і насправді? Чи не завмерли від несподіванки біля репродукторів усі, хто слухав його, вражені страшними загрозами, приголомшені тим, що Сивий Капітан оголосив себе єдиним господарем і владарем країни? Що ж це буде? Громадянська війна? Проте, ні: в громадянській війні клас воює проти класу. Тут було інакше: Ернан Раміро сам, своїми власними силами оголошував війну урядові. Правда, він закликав народ стати на його бік, обіцяючи йому волю й щастя. Але як це — стати на його бік? На бік людини, яка раптом оголошує себе диктатором країни?..
Так само незрозумілим здалося все це зразу й Олесеві. Слово «диктатор» само собою виникло в його розумі. Сивий Капітан — диктатор! Ернан Раміро, людина, яка встигла завоювати глибокі симпатії юнака, розумний, талановитий Ернан Раміро оголошує себе диктатором країни! Це ж неймовірно, це божевілля! Той самий Ернан Раміро, який разом з своєю командою нещодавно урочисто схиляв голову перед братською могилою республіканців, які загинули в боротьбі з диктатором Фернандосом, тепер сам загрожує смертю тим, хто не підкориться йому!
Так, Ернан Раміро свого часу зазнав багато лиха від фалангістського уряду, від поліції. Про це він сам розповідав Олесеві, Він збудував «Люцифер» і хотів його використати, щоб довести поліції, що не боїться її і може залишатися вільним. Іншої мети у нього, мабуть, і не було. А потім… потім, коли поліція перейшла до нападу, в Раміро знов спалахнула лють проти уряду. Адже тепер він був господарем «Люцифера», мав у своїх руках міцну зброю. Роздратований і розгніваний Ернан Раміро непомітно навіть для самого себе вирішив стати месником. І що далі розгоралася боротьба, то більше Сивий Капітан втрачав владу над собою, засліплювався гнівом. Він забув про свої попередні наміри. Спробувавши міць своєї зброї, він не хотів тепер від неї відмовлятись. І дійшов до того, що оголосив себе диктатором…
Яка шкода, що Олесь не має змоги поговорити про це з Фредо Вікторе, розумним і вдумливим співбесідником, який міг би дати чіткі і ясні відповіді на все це. Дійсно, що сказав би Вікторе? Напевне він сказав би так:
«Сталося те, що мусило статись. Одинак, який вийшов на боротьбу з цілим ладом, та ще не озброєний якоюсь провідною ідеєю, заздалегідь засуджений на поразку. Не спираючись на маси, не зв’язаний з ними, він може спробувати навіть захопити владу, використовуючи свою зброю. Але це не може дати наслідків, не може…»
Олесь здригнувся. Він немов почув насправді голос Фредо Вікторе — переконливий і серйозний. Так, це єдиний вірний висновок! Але що ж тепер робити йому, Олесеві? Що робити Марті?
Залишатися пасивними, байдужими свідками всього цього? Ні! Тоді…
— Марто! — збуджено вигукнув Олесь, обертаючись до дівчини, яка давно вже тривожно поглядала на нього. — Марто, ти давно знаєш Валенто?
— Дядю Валенто? Дуже давно. Адже він старий товариш мого батька, ти ж і сам знаєш це, Алексо.
— Тоді скажи мені, як на твою думку, — можна по-чесному, відверто поговорити з Валенто?.. але так, щоб він нікому про це не сказав потім.
— Звісно, можна. Дядя Валенто дуже хороша людина, — відповіла Марта, не вагаючись.
— Марто, сходи, будь ласка, приведи його сюди. У мене є одна думка, дуже важлива. А без допомоги Валенто я не можу нічого зробити. Біжи! Та не питай поки що в мене нічого. Незабаром усе взнаєш…
Але Олесеві не пощастило здійснити свій намір. Щойно Марта вибігла з каюти, як юнак почув гарматний постріл. І раптом задзеленчав сигнальний дзвоник, що кликав кожного з команди стати на своє місце. За мить засунулися вікна, гойднулася підлога. «Люцифер» рушив з місця. Разом з тим пролунало ще кілька пострілів. Що трапилось?
Під час небезпеки люди часто змінюються. Після своєї невдачі Алонсо Моеха, до того самовпевнений і холоднокровний, втратив ці властивості. Він розгубився, нездатний був тепер щось вигадати, вжити якихось рішучих заходів. Невдача пригнітила його. Уславлений детектив міг тепер тільки механічно виконувати накази начальства, не більше. Він втратив сміливість і властиву йому раніше кмітливість.
Але зовсім не так вплинули події на старого пройдисвіта, начальника поліції, який бачив на своєму віку чимало неприємностей. Він добре знав, що слідом за ними йдуть успіхи, треба лише не розгубитися, не втратити уміння володіти собою, залишитися наполегливим у прагненні до мети. Це було особливо важливим тоді, коли противник мав успіхи. Начальник поліції міркував так:
«Противник досяг якогось успіху. Гаразд. Це його обов’язково хоч трохи сп’янить, він стане менш обережним, бо буде впевнений у своїх силах. Тут і треба показати себе. Не втрачати присутності духу, а ще наполегливіше готувати пастку. І сп’янілий противник обов’язково потрапить в неї. Тоді вже сміятимусь я!..»
