Затьмарення - Філіп Кіндред Дік
— Ти хочеш сказати, що вона продала ті марки? — замилувавшись, запитав Арктор. — З автомату? Одну за одною?
— Вони його перевстановили,— принаймні таке я чув, — вони поставили поштовий автомат на людному перехресті, де ходило багато людей, але так, щоб його не помітила поштова вантажівка, і знову запустили.
— Було б розумніше просто розбити ємність для монет, — зауважив Берріс.
— Тож таким чином вони продавали марки, — сказав Лакмен, — десь протягом кількох тижнів, доки в автоматі вони не закінчилися, що, звичайно, урешті-решт і мало статися. І, бляха-муха, що робити далі? Уявляю собі, як напружувався мозок Донни протягом цих тижнів, цей по-селянському ощадливий мозок... Вона ж походить із родини селян із якоїсь європейської країни. Хай там як, але, коли котушка закінчилася, Донна вирішила переробити автомат під продаж безалкогольних напоїв, які продаються в поштових відділеннях, а це вже справжня відповідальність. І за це можна потрапити за ґрати до кінця життя.
— Це правда? — поцікавився Берріс.
— Що правда? — перепитав Лакмен.
— Ця дівчина — ненормальна,— мовив Берріс.— Її мали б відправити на примусове лікування. Ти ж розумієш, адже через те, що вона вкрала ті марки, нам підвищили податки?
Його голос знову звучав розлючено.
— Напиши владі й розкажи їм про це, — відказав Лакмен із заціпенілим обличчям, яке виражало огиду до Берріса. — І попроси в Донни марку, щоб надіслати листа; вона тобі продасть.
— За повною ціною, — зауважив знавіснілий Берріс.
«На таке, — подумав Арктор, — голосканери витрачатимуть цілі милі дорогої плівки. Це не будуть милі тиші, це будуть цілі милі наркоманського гону».
Він вирішив, що для нього не таким важливим було те, що відбувалося в той час, як Роберт Арктор перебував перед голосканерами, важливо було — принаймні важливо для нього... для кого?., для Фреда? — те, що відбувалося, коли Боб Арктор був десь-інде або спав, і під наглядом сканерів перебували інші. «У такому разі мені потрібно звалити, — подумав він, — як я й планував, залишити цих чуваків самих і запросити сюди інших знайомих. Відтепер я маю зробити свій будинок дуже легкодоступним».
Аж раптом у нього виникла жахлива потворна думка: «Що як, коли я продивлятимуся плівку, то побачу Донну — як вона за допомогою ложки або леза ножа відчиняє вікно, залазить всередину і псує або краде мою власність. Інша Донна: така, якою вона є насправді або принаймні така, якою вона є тоді, коли я її не бачу. Класичний приклад на кшталт: якщо в лісі падає дерево і ніхто цього не бачить, то чи гучно воно це робить? Якою є Донна, коли ніхто за нею не спостерігає?
Невже ця приязна, чарівна, приваблива й дуже добра, надзвичайно добра дівчина, — подумав Арктор, — одразу ж перетворюється на якесь підступне створіння? Чи побачу я зміну, від якої у мене вибухне мозок? У Донні або в Лакмені, у будь-кому з тих, хто мені небайдужий. Щось на кшталт того, що роблять твої домашні улюбленці — кіт або собака,— коли тебе немає вдома... Кіт знімає з подушки наволочку й починає змітати туди всі коштовні речі: електричний годинник і радіо, що стоїть на столику біля ліжка, бритву — усе, що може запхати туди до твого повернення. Він — зовсім інший кіт, коли тебе немає поряд, він обкрадає тебе і здає твої речі в ломбард або смалить твої косяки, або гуляє по стелі, або користується телефоном для міжміських дзвінків... Тільки одному Богу відомо. Кошмар, інший божевільний світ, що ховається по той бік дзеркала, перевернуте навспак місто жахів, яким швендяють невідомі створіння; Донна, що пересувається навкарачки і харчується з мисок для тварин... Будь-які дикі психоделічні штуки, незбагненні і страшні.
Чорт! — подумав він. — Якщо так, то, можливо, і Боб Арктор прокидається посеред ночі з глибокого сну й робить щось подібне. Займається сексом зі стіною. Або приходять які-небудь загадкові потвори, яких він доти ніколи не бачив, ціла купа потвор з головами, які обертаються, мов у сов. І аудіосканери перехоплять кінчені божевільні змови між ним і ними щодо підкладання пластикової вибухівки в чоловічий туалет на станції „Стендард“ задля бозна-якої очманілої цілі. Можливо, подібні речі відбуваються щоночі, а він лише уявляє, що спить, і до ранку усе це завершується.
Можливо, — роздумував він, — Боб Арктор дізнається про себе більше нового, ніж готовий дізнатися, більше, аніж довідається про Донну в її коротенькій шкірянці і Лакмена в його модних шмотках, і навіть про Берріса — можливо, коли нікого немає поряд, Джим Берріс просто лягає спати. І спить, доки хтось не прийде».
Але в цьому він сумнівався. Імовірніше, Берріс діставав схований у безладі й хаосі своєї кімнати, — яка тепер, як і всі решта кімнат у будинку, уперше перебувала під цілодобовим спостереженням,— таємний передавач і надсилав банді шифрованих довбойобів, з якими він вступив у змову, шифровані сигнали з приводу того, про що тільки такі, як вони, і можуть між собою змовлятися. «Ще одна гілка влади», — подумав Арктор.
З іншого боку, Генк і решта чуваків у центрі не надто зрадіють, якщо Боб Арктор піде з дому тепер, коли було витрачено стільки коштів і часу на встановлення систем спостереження. Піде й більше не з’являтиметься: ніколи не з’явиться на жодній із плівок. Таким чином він не міг просто звалити заради досягнення власних планів, знехтувавши їхніми. Зрештою, це були їхні гроші.
За цим сценарієм він муситиме завжди бути актором, котрий виконує головну роль. «Актор, — подумав Арктор. — Боб Актор, на якого полюють; саме він є El Primo здобиччю».
Кажуть, коли вперше чуєш свій голос на записі, то не впізнаєш його. А коли бачиш себе на відео або, як у цьому випадку, у 3D-голограмі, то також не можеш себе впізнати. Ти уявляв собі, ніби ти високий повнотілий чоловік з чорним волоссям, а натомість виявляєшся крихітною худенькою жінкою, до того ж лисою... Саме так воно відбувається? «Упевнений, що Боба Арктора я впізнаю,
