Бурштин - Василь Тибель
Сашко й досі не приходив до тями, всією безвільною вагою тиснув на її худорляві плечі. Ще трохи, ще,– вона має витягти його з цього смердючого туману! Вже й у груди дівчини вривалися задушливі їдкі випари. Ще трохи… І тут вона знову перечепилася через якийсь кущ і впала. Туман, наче ненажерлива тварина, накинувся на обох молодих людей.
Галя знайшла в собі сили підняти Сашка на рівні ноги й дотягти до найближчого дерева. Там вона обперла його об стовбур, скинула з себе сорочку, швидко розірвала та, зсукавши джгутом, оповила ним сосну, прип’явши до стовбура Сашка й себе. Стоячи, вони матимуть хоч трохи свіжого повітря – дівчина майже одразу помітила, що найщільніший смердючий туман стелеться низами. Головне – не впасти, тоді задихнуться обоє.
Озирнулася: а де ж кінь? Жахлива примарна істота виявилася зовсім поряд. Галя ніби відчула затхлий дух, що виривався з відрубка кінської шиї,– прадавній сморід віковічної здохлятини. Мимоволі зажмурилася: ось він, уже за кілька кроків, зараз розтрощить її голову своїм величезним копитом. Мить – і безголовий кінь злетів на диби над їхнім прихистком, ніби примірюючись до останнього удару.
Але що це? Знову те виття, що пронизує до самих кісток. Жоден вовк-самітник не здатен на щось подібне! Кінь раптом закляк із занесеними копитами, ніби загіпнотизований тим завиванням.
Галя міцно заплющила нажахані очі, готуючись до найгіршого. Аж раптом велетенський темний звір як вихор вилетів збоку і впився блискучими іклами в бік коня. Гучний рик, ляскання щелеп…
Дівчина розплющила очі – кінь тяжко завалився на бік неподалік від неї, б’ючи в повітрі ногами. Копито просвистіло майже поруч з її головою, та вона тільки міцніше притиснулася до Сашка. За кілька метрів від неї серед глейкого туману лежала моторошна потвора, із її розірваного боку фонтанами цвигала руда кров. Туман, як каламутна вода, збурився й поповз угору, огортаючи Галю до грудей.
Вона ще встигла побачити, як кінь миттєво оговтався й схопився на ноги. О диво – на пошматованому іклами боці істоти не залишилося й сліду, рана затягнулася миттєво. Знову видих могильного смороду – і кінь рушив на нападника. Велетенський, майже чорний вовк відскочив, рятуючись від убивчих ударів копит. Миттєво вибрав зручну позицію й кинувся на монстра. Поряд знову закипів бій.
Що там відбувалося, дівчина вже не могла роздивитися. Слабке світло місяця, що ледь пробивалося крізь верховіття, остаточно поглинув збурений туман. Галя зайшлася кашлем. Який неймовірний сморід, яка ядуча задуха! Треба відв’язатися, спробувати видертися на дерево… А коханий, її єдиний,– як його залишити, коли туман уже сягає йому під шию? Може, він більше не підійметься? Вона піднялася навшпиньки, щоб зробити хоч ковток повітря… Треба триматися!..
Лютий напад кашлю ледь не розірвав легені дівчини, а наступної хвилини туман накрив її з головою.
Розділ 8
Надто дорога ціна
Сашко опритомнів від холоду та ядухи. Хапнув повітря, наповнив ним груди, як ковальський міх, й довго викашлював слиз, що виповнив легені. Кашляв до спазмів, ніби пропащий курець. Розглянувся – темно, хоч в око стрель. Хотів був зрушити з місця, та куди там – ніби прикутий до дерева. Сіпнувся – щось досить міцно тримає. Звільнив руки, обмацав усе довкола. Поруч чиєсь холодне тіло, саме воно притискає його до стовбура дерева. Це ж Галине волосся, її плечі, стан!
– Галю, дитинко!
Перехилився, щоб поцілувати, але голова дівчини безсило впала, тільки руки вперто чіплялися за джгут із якоїсь тканини. Ледь розчепив пальці, визволився, все ще не розуміючи, що сталося. Тіло Галі кволо впало йому в руки. Почав термосити її, спробував робити штучне дихання – заважав важкий наплічник. Скинув його, обмацав вміст – і враз усе пригадав.
Туман! Її вбив туман! Лише кілька зайвих сантиметрів зросту врятували Сашка. Точніше, то вона його врятувала, прирікши себе.
– Боже, поверни мені її! – заблагав він кудись у темряву. У відповідь почулося моторошне виття з хащі. Та Сашко не зважав: трусив дівчину за плечі, бив по блідих шоках, тоді взяв у руки її голову й поцілував холодні вуста. Хоч би подих. Невже?..
Він витяг той проклятий самородок. Камінь трохи обтерся в мішку й тепер грів теплом руки, не грів – ледве не пік.
– Будь ти прокляте, диявольське озеро! – Сашко скинув голову до неба. Із-за хмар, наче зловтішаючись, виринув місяць, тьмяне світло впало на глибу бурштину. На ній затанцювали тіні. Сашко остовпів: та це ж голова, справжня кінська голова – он вони, западини очей, морда, скришені вудилами зуби!
Мимоволі хлопець затремтів.
– Візьми назад свої мощі, не треба мені цих дарунків! Надто висока плата!
Наступної миті він ухопив гарячу глибу за виїмки на місці ніздрів, натужився й жбурнув страшну знахідку назад, до заболоченого берега. Дужий сплеск, потім у темному очереті щось забулькотіло, й луна підхопила ті звуки.
Сашко взяв кохану на руки і, ледь стримуючи ридання, навмання рушив лісом. Місяць одразу затягло хмарами, навколо знову запанував морок.
Людина з нерухомим дівочим тілом на руках ішла невірними кроками, чіпляючись за невидимі кущі, провалюючись у глибокі баюри й сподіваючись лише на якесь чудо.
Як Сашко міг повірити, що Галі вже немає, немає тієї дзвінкої пустунки, яка подарувала йому щастя, подарувала себе, врешті-решт, урятувала йому життя? Думка про те, що він вижив лише завдяки їй, ще більше гнітила. Це він мав оберігати її перш за все, а він… він злегковажив, наче хлопчисько…
Десь поблизу знову протяжно завив звір – моторошно, аж до ребер холодом пройняло. Ні, тварюко, не буде тобі легкої здобичі! Краще вже разом загинути, ніж кинути непритомну кохану. Він і досі не йняв віри, що Галі вже немає. Геть знесилений, падав, ставав на коліна, знову підхоплював її на руки, підіймався та йшов далі, далі. Він не знав, куди саме прямує, що намагається вчинити, щоб урятувати кохану, просто треба було щось робити, тому він ішов крізь темряву, поклавшись на милість долі.
Скільки це тривало – невідомо, бо відлік часу Сашко давно втратив. Та, певно ж, довго, бо крізь суцільну темінь почали цідитися вранішні сутінки. Він уже розрізняв темні стовбури, зламані гілки, вивернуті буревієм колоди. Сили залишали хлопця, але й виття, що супроводжувало його всю цю страшну подорож, стихло. Сашко нарешті вгледів хоч якусь стежку,
