Бурштин - Василь Тибель
Так він зробив тричі, а потім підняв голову дівчини й спробував влити напій у її стиснуті губи. Та марно – рідина розтеклася по блідих щоках.
– Допоможи! – звернувся старий до Сашка.
– Що? – сполохано озвався той, бо й досі перебував ніби під гіпнозом.
– Знайди гострий ніж та алюмінієву трубку – таку, за допомогою якої домашню ковбасу начиняють! Вона в шухляді.– Дід указав очима на саморобну дерев’яну шафку.
Сашко швидко відшукав усе й подав. Старий нащупав біля гортані непритомної дівчини ямку й гострим ножем вправно розітнув шкіру. Із розрізу навіть не виступила кров. Умочивши трубку в розчин, що світився, він її вставив просто в горло Галі.
– Тримай голову! – звелів старий Сашкові, а сам почав вливати фосфоруючий розчин у трубку.
Дівчина судомно засмикалася, скидаючись на ліжку. Сашко ледь її втримував, аби вона не впала. Нарешті рідина закінчилася – і дівчина обм’якла. Всі м’язи розслабилися, зелене світло погасло. Знову нерухома – нечувано красива, але бездиханна й нерухома.
Старий ще трохи почекав, а потім, ніби в нападі люті, кинувся термосити тіло онуки.
– Вставай, Галюню, вставай! Чи ж я такий безсилий?! Як же ти мене покинеш, тобі ще рано до Мари! Чуєш, вставай! А ти, Маро, зачекай,– краще вже я! – волав він, наче не тямлячи себе.
Знесилившись, упав і заридав. Минуло ще трохи часу, і він геть затих, ніби й сам помер. Сашко придивився – трясця, не дихає! Підійшов ближче – так і є.
Наляканий, у повному розпачі, хлопець уже й не розумів, кого рятувати.
Він розчахнув двері, аби випустити туман із хати,– і старий одразу з шумом набрав повітря в легені. Потому встав, ніби нічого не трапилося, хрипко промовив:
– Думав, ніколи не доведеться відкривати скриньку… Не вийшло… Не хотів я цього, бачать духи лісу, не хотів! Проте мушу, щоби врятувати дитину й передати їй цю надмірну ношу…
Старий промовляв скоріше до себе, ніж до Сашка. Скляні очі дивилися крізь хлопця.
Піднявшись, він узяв біля печі залізну коцюбку й рушив у куток, де на стіні висіли ікони – тільки тепер Сашко помітив їх на покуті. Ніколи б це його не здивувало, якби він власними очима не бачив дивних перевтілень цієї людини. Підійшовши до того місця, старий упав навколішки, але не для молитви – він почав відривати мостину, потім другу, за нею третю. Відставивши дошки, дід відгріб убік землю. Під сухим піском і порохом відкрилася залізна ляда. Дід ухопився за неї, підняв – зарипіло так, ніби за лядою був вхід у загробний світ. Не вагаючись, лісовик стрибнув у темний схрон.
Час, поки його не було, видався Сашкові вічністю. До того ж у нього й досі все пливло перед очима. Він глянув туди, де лежала Галя, і йому здалося, що вона погойдується разом зі своїм ложем і ось-ось підійметься. Пересиливши себе, він устав, ступив кілька кроків до дівчини, аж раптом поточився і впав на підлогу…
Очуняв хлопець від жорстокого ляпаса.
– Виходь надвір, швидше! Ніколи мені з тобою нянькатися. І не треба тобі цього бачити! – Старий з несподіваною силою вхопив напівпритомного Сашка за комір і, наче шкодливе цуценя, викинув на ґанок.
Полуда спала з очей Сашка, він уперше за довгий час вдихнув на повні груди. Проте не пішов далі, а почав через прочинені двері спостерігати за дідом. Тінь старого примхливо металася у світлі гасового ліхтаря серед різнобарвних випарів.
Сашко бачив, як дід вийняв якийсь поцвілий клунок зі своєї схованки та розгорнув його. Серед напівзотлілого шмаття ховалася шкатулка. Коштовного дерева, різьблена, окована чи то бронзою, чи золотом,– Сашко добре не розгледів. Швидким рухом дід підніс її до світла. Дістав ключик і відімкнув. Що ж там міг ховати той дивний старий?
Утім, нічого особливого Сашко не побачив: усього-то два мішечки – один із червоної, інший із чорної шкіри. Дід розв’язав один і сипнув щіпку вмісту до казана, що й досі кипів. Спалах вогню осяяв хату, ніби в багаття сипнули пороху. Потому старий закачав рукав до ліктя й сунув руку в киплячу рідину. Знову полетіли іскри, черговий спалах освітив кімнату. Сашко тільки й устиг подумати – геть з глузду з’їхав дід, руку в окріп пхає,– як той висмикнув її назад. Шкіра вмить укрилася пухирями, що на очах роздувалися й лускалися, а під ними оголювалося живе м’ясо.
Дід навіть не скривився, натомість узяв щось з іншого мішечка й знову сипнув у казан. Спалах був такий, ніби розірвалася велетенська петарда. Старий чаклун знову встромив туди ошпарену руку, коли ж вийняв – вона виявилася вкритою чорною шерстю. Нігті видовжилися й перетворилися на кігті.
У Сашка очі полізли на лоба, він навіть тихцем ущипнув себе, але не подіяло. А дід тим часом по черзі вмочав у кип’яток ноги, груди, лице. Його обличчя видовжилося, стало чи то вовчим, чи то собачим. Нарешті він підійшов до внучки, приклавши лапу до її грудей, розпанахав шкіру до м’яса й нахилився, розкривши страховиту пащу.
Сашко не витримав. Хоч і було лячно, увірвався до хати, вхопив коцюбку, що нею дід відривав дошки, і вперіщив старого по спині. Дід-вовкулака, який схилявся над дівчиною, тільки загарчав, повернувся до нього й навідліг ударив його лапою. Удар виявився настільки сильним, що Сашко вилетів надвір, як сніп. Двері за ним зачинилися.
Господи, та цей схиблений перевертень зараз з’їсть власну внучку! Канібал клятий!
Сашко кинувся до вікна та одним ударом висадив раму. Але звідти йому так засвітили між очі, що хлопець відлетів у кущі й повалився навзнак…
Опам’ятався він у калюжі під дощем. Звідкись налетіла страшна злива, небо краяли блискавки. Сашко підняв голову: в будинку ще щось світилося.
«Як я міг довіритися цьому людожеру! – мигнуло в голові.– Треба було нести Галю до людей. Та де вони в цій глушині, люди? А тепер навіть не похоронити її по-людськи… Повірив у чудо, віддав схибленому старому, а в того остаточно дах зірвало!..»
На цьому Сашко зупинив себе. Ні до чого тут божевілля. Адже він на власні очі бачив дужі кігтисті лапи, страшну пащеку, все це моторошне перетворення. Старий – вовкулака. Він згадав страшну потвору в хаті – і йому раптом стало так моторошно, аж волосся на потилиці здибилося. Він навіть перестав помічати дощ. Тікати негайно або знову спробувати здолати ту нечисть?
Ні, перш за все треба
