Бурштин - Василь Тибель
– Охолонь, Санько, ти вже великий хлопчик, а віриш у всяку хрінь. Дід обкурив тебе тим клятим зіллям, от і почала ввижатися якась нісенітниця. Треба піти й розібратися, що там насправді коїться! Вже й сонце зійшло, а кажуть, що при сонці,– він змусив себе посміхнутися,– вовкулаки безсилі…
Він розсміявся, але сміх вийшов нещирим. Однак підвівся на лікті, звівся на карачки серед калюжі й нарешті встав. Із губи юшило, що свідчило не на користь версії «примарення». Раптом десь неподалік гримнуло, та так гучно, що аж вуха заклало.
Похитуючись, Сашко рушив до хатини, маючи остаточний намір: покінчити зі старим перевертнем, забрати тіло коханої та поховати десь у лісі. Або полягти самому.
Він не встиг зробити кількох кроків, як його осліпив новий спалах блискавки. Розкотився страшенний удар грому. Сашко на якийсь час оглух і ніби в німому кіно побачив, як разом із блискавкою, що пішла в землю, із старезної сосни з’їхала більша частина кори. Стихія, граючись, розпорола стовбур повздовж. Ба більше: здавалося, що та грозова хмара висить винятково над дідовою хатиною. Та й звідки взагалі гроза, коли перед тим небо було майже чисте, а надворі середина весни? Що тут сталося, поки він, непритомний, валявся в калюжі? Може, він там пролежав кілька годин? Та ні – сонце ледь піднялося над східним обрієм. Поглянув угору: дійсно, хмара, невелика, але грізна, майже чорна, висіла просто над ним. Небосхил від того, здавалося, прогинався до самого лісу, а знизу хмару підсвічувало низьке сонце.
Але що це за чортівня? Несподівано від хмари відокремився чорно-синій хвіст, який крутився, ніби бур свердлувальної машини, і почав швидко опускатися на ліс. Ні, не на ліс – прямо на дідову халупу. Сашко бачив фільми про торнадо, але звідки тут, на Поліссі, йому взятися?
Він мимоволі прискорив кроки; дощ періщив, як із відра. Тим часом хмарний хобот уже торкнувся даху хатини. Вгору полетіли шиферини, якісь дошки й тріски. Дощ раптово вщух, ніби хтось нагорі перекрив засувку. Одночасно до Сашка повернувся слух, і він почув несамовитий рев і тріск. Смерч зіскочив із даху й пішов гуляти лісом, з легкістю вергаючи столітні сосни. А в провалля розкритого даху, звиваючись сліпучою змією, влетіла блискавиця й ще якусь мить тріпотіла над хатиною. Тоді ляснуло, ніби батогом, біля самого вуха. А крізь діру в даху вихопилася чорна хмарина диму, склубочилася, змішалася, аж поки Сашко з невимовним подивом не розгледів у ній обличчя старого. Ніби чорно-біла світлина, навіть клинчатий картуз на місці.
«Таки правда,– чомусь подумав Сашко.– У тому картузі він й народився».
Раптом двері хатини розчахнулися, й на порозі він угледів свою Галю – босу, простоволосу, у довгій лляній сорочці. По її обличчю рясно текли сльози. Побачивши Сашка, вона кинулася йому на груди.
– Діду померли,– ледь спромоглася вимовити дівчина, стримуючи ридання.
Розділ 10
Остання воля вовкулаки
Поховали старого неподалік від напівзруйнованої хатини. Обсмалене блискавкою тіло годі було впізнати. Його загорнули в якусь плахтину й закопали. Сашко витесав дубового хреста й установив на могилі.
Галя була невтішна, до того ж виглядала надто напруженою. Сашко її просто не впізнавав. Ходила постійно замислена, майже не розмовляла, часом навіть не чула, коли він звертався до неї. Чи не зашкодило її свідомості тривале перебування в комі? А може, то туга за дідом? Та чого ж так побиватися за старим, адже той прожив вік – дай Бог кожному. Сашко пам’ятав, як спитав якось, чи має вже сотню, на що дід тільки посміхнувся й відповів: «А хіба я їх лічив, ті роки? Може, й сотня, а може, й дві…»
Сашко сприйняв його відповідь за жарт, але зараз, після того, що сталося…
Всі ті дивні перевтілення, викликання громовиці… Ні, не треба навіть згадувати! Краще списати всі ті дива на дію дідового зілля. Бо не могло такого бути, тим більше в наш час. Блискавка й смерч, звісно, явища рідкісні о цій порі року, але ж і клімат змінюється – глобальне потепління, кожен школяр про нього чув. Та й який же зі старого перевертень-людожер, якщо сам Сашко, хворий та немічний, пролежав у нього в хатині кілька днів і вцілів? Він же багато читав про ту нечисть, уявляв, як вона поводиться з людьми. Ні, щось тут не так, неправильно.
Так він умовляв себе, скоса поглядаючи на Галю. Кортіло побачити ту рану на шиї, щоб підтвердити або відкинути всі підозри та побоювання. Якось із хлопцями заради цікавості він курнув трави, то бачив не менш дивовижні речі. Але дівчина ходила застебнута на всі ґудзики, сконцентрована, небагатослівна. До себе не підпускала, натомість заповзялася лагодити дах у хатині.
– Навіщо це тобі? Невже збираєшся сама оселитися в лісі?
– Дід її збудував, тепер моя черга тут жити.
– Ти що, справді? Добре, якби то дача, але жити тут постійно? Можна ж за розум зайти. Хай серед людей і не завжди пряники роздають, але в лісі?.. Вибач, це якось занадто.
– Ти повертайся до села, а я залишусь.
– Галю, облиш, куди ж я без тебе? Ще й після того, що ми разом пережили…
– Така була його остання воля.
– Ну й старий! Чи він прикував тебе до цієї оселі? Не переймайся, у літніх людей завжди якісь заморочки. Будеш навідувати могилку, доглядати. Разом навідуватимемо, я ж теж перед ним у боргу. Він і мене врятував, і тебе з того світу витяг. Але мертвим рай, а нам життя по край. Скільки тобі років?
– Ні, Сашко, я залишуся тут. Дід передав мені свою Силу. Не мав іншого виходу, через те й помер. Якби не зробив цього, мене Мара нізащо б не відпустила…
– Що за дурня? Яка Мара? У комі ти лежала, а як блискавка шарахнула, висока напруга й вивела тебе з неї. Це ж наука, мала! Простіше простого, і жодної магії.
Галина розсміялася, а Сашко вів далі:
– Хай так. Дійсно, вмів твій дід і зілля відшукати, і лікувальні трунки варити, але все інше: Сила там якась, Мара… Казки для невігласів. Давай візьмемо той бурштин, що я раніше назбирав, і повернемося в село. Бо тут, у лісі, він годиться тільки грубку розпалювати.
– Не буде добра від цього каміння, чуєш? Я тебе дуже прошу: залиш його в лісі. Чує моє серце – накличуть біду ті жилаві камінці.
– Ну от, знову… Гаразд, давай тоді дах полагодимо, а завтра все обміркуємо
