Бурштин - Василь Тибель
Сашко добряче відстав, обтяжений думками, та й рана на нозі стримувала крок. Галя повернулася, дзвіночком пролунав її сміх:
– Відстав, кульгавчику? А коли біг за мною, то й нога не заважала! – Вона підійшла впритул і поцілувала його.– Знаєш, Сашо, це ж ти мене врятував від дракона!
– Яким чином? – Сашко здивовано скинув очі.
– Та він же їсть тільки незайманих! Ти що, казок у дитинстві не читав? – Вона грайливо вдарила його по носі травинкою і раптом кинулася на шию. Сашкові довелося перенести всю вагу на поранену ногу, і він мимоволі застогнав.
– Дай гляну!
Дівчина нагнулася й роздивилася пов’язку на литці.
– Кровить, але поки чіпати не будемо, вже хата близько. А там дід огляне рану. Навіть не питаю, звідки це в тебе,– все одно ж скажеш, що сучком роздер.
Сашко через силу всміхнувся, бо біль у нозі відчутно пульсував.
Галя підтягла бинт, поправила пов’язку. Потім, дивлячись Сашкові в очі, скуйовдила волосся.
– А знаєш, я передумала. Відтепер нікому тебе не віддам! Хай кажуть що завгодно.
– Розумієш, то в лісі щось на мене найшло…– винувато закліпав Сашко.
– Я тобі не подобаюсь? – Галині очі, здавалося, заглядають йому просто в душу.
– Та ні, чого… ти… ти чудова. Навіть більше. Але…
– Зрозуміло. Котик уполював мишку й хоче на лежанку.
– Ні, ти не зрозуміла. Ми могли б зустрічатися та…
– Знаєш, я максималістка. Мені або все, або нічого!
– Хочеш, я віддам тобі той бурштин? Бери увесь. Забирай! – Сашко простягнув їй вузол.
– Я тобі не шльондра. Відтрахав дівку й намагаєшся відкупитися. А я, дурна, й досі вірила, що ти мій принц. А тепер бачу – такий, як усі. Як ті, з Києва, або Додік з його масними лапами. Маєш знати: якби не кохала, я б нізащо не стала твоєю, краще б укоротила собі віку! – Дівчина відштовхнула Сашка й, затуливши обличчя долонями, побігла зі стежини в ліс. Сашко кинувся втішати. Ледь наздогнав – Галя стояла, обхопивши сосну, й поливала її кору сльозами.
Хлопець обережно обійняв дівчину. Його гнітила гірка провина. До того ж він і досі не хотів визнавати, що насправді закохався в це звірятко. А тепер все остаточно переплуталося. Сашко важко зітхав, у голові не було жодного потрібного слова, тому він мовчки гладив Галине волосся.
Нарешті вона повернулася і з силою обійняла хлопця за шию.
– Сашко, ти мій! Це не випадок – це доля! – Вона поцілувала його тремтливі губи. Він намагався щось відповісти, але вона перебила: – Мовчи! Зараз просто мовчи! Хтозна, коли ще ліс дасть нам таке щастя…
Розділ 5
Дідова внучка
Далі йшли мовчки, тримаючись за руки. Сашко морщив лоба. У голові безупинно роїлися думки.
«Що ж, Сашо, тепер ти, як справжній султан, маєш власний гарем – дві жінки. Дружина й коханка – класичний джентльменський набір, хай йому грець. От і спробуй вирішити дилему – котру з них любиш більше? Хоча життя все розставить по своїх місцях. Але де тут гріх? Я ж не збираюся кинути напризволяще дружину й дочку. Хіба ж я винен, що кохаю двох?»
Струшував головою, відганяв дурне від себе, ніби лісову мошкару, що лізе в очі. Водночас серце краялося від любові й тривоги. Розумів: рано чи пізно таки доведеться обирати між двома, бо жити в невизначеності – страшенний тягар.
Галя час від часу зупинялася, і тоді Сашко обнімав кохану. Цілувалися до знемоги. Він пестив дівчину, другою рукою тримаючи вузол із бурштином, водночас відчуваючи, що зараз для нього цінніший не той жилавий бурштин, а це тендітне створіння, яке сьогодні в його обіймах стало жінкою.
Ось і хатина… Стій, та це ж та сама хата, оселя старого лісовика, який його виходив!
– Зараз я тебе познайомлю із дідусем,– мовила дівчина, не помічаючи Сашкового здивування.
Наступної миті на порозі з’явився й сам лісовик – у незмінному картузі, натягнутому на самі вуха. Борода, здається, стала ще сивішою.
«Картуз, напевно, все ж таки приріс до голови»,– посміхнувся сам до себе Сашко.
– Гляньте, пропажа знайшлася! Бачу, внучко, ти таки відшукала свій гриб,– здивувався старий.
– То ви знайомі? – широко відкрила очі Галя.
– Так. То такий собі знайда: одного разу я його знаходжу, іншого – ти. Може, й хотів би позбутися, але ніяк не виходить.– Дід удавано насупився.– Та годі, ходімо їсти, певне ж, обоє голодні!
Галя питально глянула на Сашка, проте промовчала й пішла в кухню. Там і справді пахло так, що відмовитися було б несила. Сьорбали дерев’яними ложками наввипередки з однієї миски. Поки, сміючись, не вдарили водночас по дну.
– Молотите ви гарно! А зараз лягай, рану огляну, а ти, дочко, розповідай, де знайшла цю пропажу. Думав, він ще трохи відлежиться, зміцніє,– приходжу, а його вже знову кудись нечиста понесла. Я ж вам не юнак лісом бігати, у хованки гратися!
– То, може, ви, діду, розповісте, як він тут з’явився?
– Я перший запитав, поважай старість,– посміхнувся дід у бороду.
Майже одразу помітив їхні замилувані погляди, вік же прожив – старого горобця на полові не обдуриш. Слухаючи внучку, зняв бинти, оглянув рану, промив якимсь відваром і знову вправно забинтував.
– Пішла я на те місце, що ви мені минулого року показали. Тиняюся, під кожний пеньок зазираю – катма грибів, восени ж посуха була, та й весна дощами не балувала. Коли дивлюся – вузлик під сосною, а в ньому бурштин, та такий крупний – як бараболя, а один самородок узагалі як м’яч. Сашко, ану покажи!..
Хлопець поставив на стіл вузол зі здобиччю.
– Взяла я бурштин, нікого не помітивши навкруги, а він погнався за мною. До болота переслідував. Я вже й на очі не показувалася, як ви вчили…
Дід майже не слухав, натомість уважно розглядав самородки. Обличчя його враз спохмурніло.
– На Вовчому Оці знайшов? – раптом запитав дід, перебивши внучку.
– Що? – не зрозумів Сашко.
– Озеро серед лісу, кругле, ще й острівець посередині, як зіниця,– ніби звірине око.
– Так. Але той острівець потонув
