Бурштин - Василь Тибель
– Те саме я й у тебе хочу спитати.
– Ну, скажімо так: тутешніми лісами ходити – справа чоловіча…– Сашко вже охолов, присів поруч, скоса поглядаючи на дівчину, що ніби не збиралася підніматися.
Так, це була саме вона – та сама сквапна офіціантка з кафе «Янтарь». Але хіба можна було впізнати у цій поліщучці ту вульгарно розмальовану й підкаблучену молодку? Ліс міняє всіх, тут ти справжній, без принад цивілізації, макіяжу, без усього показного, позиченого з інформаційного простору, що зазвичай пасує тобі, як корові сідло.
Хлопець знову поглянув на Галю. Навіть зараз, коли вона була добряче викачана в багні, їй не бракувало тієї особливої привабливості поліських дівчат, яку вони старанно ховають за іміджем силіконових ляльок. І досі лежачи на спині, вона посміхалася, помітивши його захоплений погляд. Сорочка дівчини розстебнулася, бо Сашко надто вже сильно шарпонув її комір, і звідти тихо сяяли звабливою білизною пружні груди. Дівчина була без ліфчика, і лише поли сорочки прикривали рожеві соски.
Погляд хлопця наче прикипів до цього видовища.
– Що, подобаюсь? – лукаво глянула дівчина.– А ти спробуй, не вкушу!
– Знаємо ми ці мудрування.– Сашко насилу відвів очі.– Тільки-но намагалася ножем штрикнути…
Галя повернулася на бік і потягнулася, як кішка, відкинувши густе волосся назад.
– І штрикнула б, якби не впізнала. А ти, бачу, джек-пот зірвав,– вона кивнула на вузол із бурштином.– Покажеш місцинку?
– Розігнався! – Сашко щосили намагався не дивитися на неї.
– А може, вдвох підемо мити? Непогана б вийшла команда. Ні? Я ж у тебе, чортяку, ще в школі закохалася…
– Ти? – Сашко здивовано скинув брови.– Ти ж тоді ще під стіл пішки ходила!
– От під столом і закохалася. Та що там казати – за тобою тоді геть усі дівки сохли. А як ти з інституту на канікули приїжджав – я тоді у восьмий клас ходила…– Вона осіклася, підперла щоку рукою і прямо подивилася на Сашка. Той остаточно зніяковів.– От скажи: і чому я тобі все це розказую? Ніколи не думала, що колись зізнаюся…
Галина торкнулася його спини коліном. Сашко здригнувся, ніби його торкнули оголеним дротом під напругою. Дівчина підвелася навколішки – й раптом притулилася до широкої спини хлопця. Він важко дихав, але не відсунувся.
– Сашко, маєш знати: я ні на що не претендую, бо все розумію – у тебе сім’я. Але ж у нас, може, уже ніколи не буде жодного шансу…– Вона погладила його змокрілу від бігу чи від напруги чуприну. Потім її долоня ковзнула нижче, почала пестити його шию, плечі. Сашко сидів нерухомо, заворожений запахом зваби, що линув від дівчини.
– Але ж кажуть, що ти із Додіком…– ледь вимовив він, стримуючи хвилювання.
– А ти й повірив? Чи сліпий, нічого не бачиш? – Галя поцілувала його у вухо, її перса дужче притиснулися до Сашкових плечей. Він повернувся – і їхні очі зустрілися. Ось вона: така юна, така зваблива, дивиться закохано. Зараз він потоне в цих очах, але ж Катя…
Галина відкинула пасмо волосся й припала до його губ. Сашко притиснув її спрагле тіло до себе – лісове, пахуче. Його руки побігли нижче, шукаючи солодкі дівочі принади. Ось воно, трепетливе дівча в його дужих долонях – наче пташеня, наче маленьке звірятко, яке він тільки-но вполював… Його мисливське щастя! Тулиться до нього, тремтить, віддається на його волю. А руки вже пестять стегна, такі пружні й водночас ніжні – саме на них він не раз задивлявся, коли заходив з приятелями до «Янтаря». Ніде правди діти – ця мала давно йому подобалася.
Сашко не кваплячись пестить свою втікачку: розстібає сорочку, вкриваючи поцілунками груди та напружені милі соски. Вона ж тулиться персами до широких чоловічих грудей. Потім він обхоплює її обома руками за талію, ніби намагаючись піднести, щоб помилуватися.
«Яке довершене жіноче тіло створив Господь, аби зваблювати чоловіків».
Ледь не вимовив те вголос, натомість припав губами до її живота. Вкривав поцілунками, поки не дістався кучерявого лобка. Замок на джинсах дівчини, здається, розстебнувся сам. Галя, уривчасто дихаючи, застогнала. Хвиля насолоди накрила обох, навіть ліс остаточно притих, ніби всмоктуючи той нектар.
Сашко, відчуваючи неймовірне, оглушливе збудження, притягнув до себе розігріте поцілунками дівча, роздягнувся і ніжно її взяв.
– Боже, Сашко, коханий мій, я ж незаймана…– тільки й вимовила вона.
А він брав її вже не стримуючись, наче поринаючи в цю молоду, неторкнуту насолоду. Так бджілка впивається нектаром із першої квітки, так спрагла земля п’є свій перший весняний дощ. Він теж пив, черпав цей молодий напій. Гойдався на його солодких хвилях, і дівчина ловила кожну ту хвильку й погойдувалася у відповідь. Ті хвилі кохання підносили їх над лісом, несли десь під хмари й гойдали, гойдали все дужче й дужче, до самої вершини щастя й насолоди, аж поки Галя лісовою кішкою не вп’яла нігті в його оголену спину й не застогнала так, що Сашко на мить злякався, чи не зробив їй боляче. Але, глянувши на її щасливе, розпашіле лице, узяв і свою медову вершину…
Потім вони лежали, знесилені, обійнявшись і дивлячись у небо, ледь прикриті одягом. Час зупинився. Світу довкола взагалі не існувало.
Розділ 4
Просто мовчи!
Галя взялася вести Сашка від болота, бо десь тут, зовсім неподалік, мешкав її дід. Саме до нього вона йшла вранці лісом, поки не натрапила на Сашків скарб.
Хлопець ішов позаду, милуючись гарним станом дівчини. Як же так, чому він тільки тепер дізнався про її почуття? Був похмурий, у голові метушилися думки. Катя?.. Катю він теж, певне, любить, ніколи їй до сьогодні не зраджував, навіть коли виїжджав до Росії на заробітки. А була ж нагода, й не одна… Близька, рідна людина, факт, але чи любить він її, як колись?.. Танюшка, їхня дочечка, щебетуха, крихітка, за яку він віддав би все, навіть життя… Але ж останнім часом якийсь холодок буденності повівав між ними, ніби чорна кішка пробігла. Сварилися з найменшого приводу. Часом Сашко грюкав дверима та йшов до «Янтаря», щоб напитися. Втім, не горілки шукав, а розуміння. Саме Галя його розуміла, а він вважав, що то дружня приязнь… Кретин, яка там дружба між жінкою та чоловіком?
І зараз, коли все так раптово обернулося, він має взяти на себе відповідальність за цю дівчину. Хоча як вимовити, що то було
