Бурштин - Василь Тибель
– Отже, він прокинувся…
– Про що це ви, діду? – здивовано запитала Галя. Одного разу в кафе вона вже щось чула про якогось безголового коня.
– І ось що я вам скажу, діти.– Старий раптом споважнів, розправив плечі й ніби аж підріс.– Щоб до Вовчого Ока більше – ні ногою! То вже моя справа, давня-предавня, пасти того коня! Чули?
Він суворо нахмурив брови й, піднявшись з-за столу, швидким кроком вийшов із хатини.
– Що це з ним? – спитав Сашко.
– Хтозна, я таким його ще ніколи не бачила.– Галя знизала плечима, а потім гостро глянула на коханого: – То ти навіть мені не покажеш те озеро?
– Чула, що дід наказав? І мені також уся ця клята бісівщина не до вподоби.
– І це я чую від Сашка, який у дванадцять років не побоявся вночі вирядитися в ліс і вполювати небаченого чорно-бурого лисовина?
– Ти й це пам’ятаєш?
– Я все про тебе пам’ятаю! – Вона швидко нахилилася до нього й поцілувала.
– Облиш, дід побачить!
– Ну й що? Я вже давно до дитсадка не ходжу. До того ж своїми очима бачила, як він до лісу подався.
– Не боїшся, що він сам лісом ходить? Немолода ж людина…
– Ха, мій дід ліс краще розуміє, ніж ти мене! – Вона раптом пхнула Сашка на ліжко, і вони почали пустувати. Галя обнімала Сашка, потім із русалчиним сміхом виривалася й тікала, а коли хлопець наздоганяв, вони знову цілувалися.
– Давай сходимо до Вовчого Ока! Я ніколи про нього навіть не чула,– нарешті, задихаючись, вимовила Галя, коли Сашко відірвався від її вуст.
– Не хотів би я, щоб ти побачила ту примару. Та й пізно вже. Краще завтра, вдосвіта. Тоді й бурштину наберемо – він там просто під ногами.
– А я хочу зараз! – вередувала вона, як мале дівчисько.– Що, як туди хтось з’явиться? Доказуй потім, що саме ти перший знайшов це місце. А ота дідова містика… На старість, мабуть, такі речі з багатьма відбуваються – вірять у що попало.
– Думаєш, і я брешу?
– Ти ж сам казав – може, примарилося. От коли вдвох побачимо, тільки тоді повірю.
– Ну що з тобою робити? Мені лежати треба. Чула, що дід радив?
– Що, і досі болить?
– Та ні. Старий свою справу знає. Болю наче й не було. Навіть стрибати можу.
– То ходімо, Сашко! Дуже вже кортить побачити той скарб!
– Ти цікава, наче пташка…– Він зробив крок до неї, обережно пригорнув. Дівчина вся ніби розчинилася у його поцілунку. Усе її тіло випромінювало ніжність. Сашко вже не зміг її відпустити. Кохалися просто тут, на дідовій лаві, аж поки Сашко не переніс Галю на лежанку, застелену домотканою рядниною.
Їхнє кохання було таким довгим і солодким, що обоє нарешті поснули в обіймах – голі й щасливі.
Розділ 6
Навіть меду не має бути надміру
– Сашко, вставай! За годину, дві темнітеме, а ти так мені й не показав те озеро. І назва така цікава. Дід-хитрун все життя його від мене приховував, це я тільки тепер зрозуміла. Бо завжди залякував, забороняв ходити лісом на схід. Це саме там ти знайшов те Вовче Око?
– Тоді хмарно було, але напевне…
– Тож ідемо?
– Може, все ж таки завтра, мала? – Сашко прокинувся щасливий, розслаблений, його вже майже не мучили докори сумління. Він повністю віддався почуттям до цієї дівчини. Від близькості з нею він отримував таку насолоду, якої майже ніколи не відчував із Катею, а може, взагалі ніколи не відчував. Наразі було зрозуміло одне: так просто цю дівчину з його життя вже не викреслити, тому треба жити, навіть краючи серце.– Ходи краще до мене! Ти зранку така гарна…
Він потягнув її на ліжко. Галя висмикнула руку, надула губки, ніби образившись. Навіть ляснула по широкій Сашковій долоні.
– Одразу попереджаю: жодного примусу я не терпітиму! А любощів, як і меду, має бути в міру, а то знудить. То ти йдеш? Якщо ні – піду сама!
Дівчина кинула Сашкові одяг.
– А куди ж від тебе подінешся, причепо?
– Я тобі зараз покажу причепу! – Вони знову почали борюкатися. Нарешті Галя опинилася на Сашкових колінах – і одразу відчула, як його затвердла плоть впирається в її стегно.
– Ти якийсь ненаситний,– розсміялася дівчина.– Давай швиденько збігаємо до озера, повернемося, а тоді…
Галя лукаво зазирнула в очі коханого, посміхнулася, вловила момент, коли той розслабився від поцілунку,– й вислизнула з його рук, як молода куріпочка із зубів недосвідченого лисеняти.
Розділ 7
Туман, що вбиває
– Ти ж не міг зі скаліченою ногою зайти надто далеко? – сердилася Галя.
Вони вже добру годину блукали лісом. Тяглися звіриними стежками, лісовими дорогами, але озера й сліду не було.
– Я пам’ятаю, як ішов за твоїм дідом, а тоді звернув. Здається, ліворуч. Так, точно ліворуч! Там зарубка десь була на стовбурі. Глянь – здається, ось вона! Ми на правильному шляху.– Сашко потер долонею затягнуту живицею ранку на корі старої сосни.– То вже потім, коли я дуже налякався, рушив у зовсім інший бік.
– Диви – он там трохи прим’ята трава! Хтось тут проходив уже сьогодні. Ходімо швидше, а то справдиться моє пророцтво. Чи Додік, чи якийсь інший крючок накладе лапу на це місце, а тоді ми знову бідаки.
– Ти кажеш – ми?
– А хіба ні? Ти що, окремо?
– Гм… Та ні, просто ще не звик.
– Звикай, любий! Тепер ми з тобою нерозлийвода. Навіть якщо повернешся до своєї Катерини, я тобі навіть уві сні спокою не дам. Наче привид! У-у-у!
Забігши наперед, Галя підняла руки, жартома страхаючи хлопця.
– Облиш, мала, я вже наляканий.
Невчасне нагадування про його невизначений стан знову засмутило хлопця. Та він відкинув прикрі думки. Якщо будуть гроші, він всіляко допоможе доньці та дружині, але це нове, шалене кохання так просто не відкинеш. Зараз головне – набрати якнайбільше самородків, усе інше потім. Саме задля цього вони прихопили з собою два наплічники й чималу полотняну торбину.
Позаду залишився ще добрий кілометр. Тепер
