Бурштин - Василь Тибель
«Ач, який я став популярний! – невтішно посміхнувся Сашко про себе.– Усі мене хочуть, як незайману дівку. А жабину цицьку зблизька не бачили?»
Він зручніше вмостився на гілці, обхопив стовбур ногами й знову прив’язався ременем. Тепер очей навпроти вже не було видно, але чоловік відчував – звір тут, десь поруч, чекає на якусь помилку з його боку.
– Чекай, чекай, приятелю! Дочекаєшся, що я повернуся сюди взимку з карабіном! Тоді твоя шкура висітиме в мене над припічком. Краще зараз іди геть, геть звідси!..– хрипко вигукнув Сашко в темряву.
Адже цей хижак явно був не з лякливих. Просто причаївся. Навкруги все затихло, ніби нікого й не було поряд. А можливо, й дійсно не було – лише ілюзія, витвір хворого і втомленого мозку? Час повільно спливав, і Сашко вже починав сумніватися у власних відчуттях. Але ні – он, десь на дереві поряд, тріснула гілка. Звір не наважується атакувати, але й забиратися не поспішає.
Почалося нескінченне очікування. Унизу хтось тихесенько пошкрябав кору берези, і від того звуку Сашка пройняло морозом. Потім знову мертвотна тиша. Він відчував шкірою – хижаки поряд. Нелякані, як це не дивно. Певне, такі, що ніколи не мали справи з мисливцями. Тут вони головні – царі цього лісу, й лише між ними може спалахнути бій за здобич. І та здобич – він. Це не вкладалося в голові. Дотепер він був господарем, вирішував, жити цим тваринам чи ні. Скільки він сходив лісами, скільки вполював дичини, і от – сам став здобиччю! Господи, як же ти вмієш збити пиху з людини!..
Сашко знав: найголовніше тепер – не заснути. Якщо втратить пильність, рись миттю скористається своїм шансом. Але втома брала своє, непроникна темрява пливла, розгойдувалася перед очима.
Саме в ту мить, коли він уже майже пірнув у дрімотне заціпеніння, рись кинулася на нього зі спини. Водночас щось ніби підштовхнуло Сашка, якась невидима рука струснула все його єство, остаточно збудивши. Він устиг відсунутися й з усієї сили вдарити ногою в груди звіра. Рись люто захарчала й, розпанахавши кігтями Сашкову штанину, зірвалася вниз.
Що саме там учинилося, Сашко не бачив. Почувся дикий вереск лісової кішки й глухий рик зголоднілого вовка. Той рейвах тривав лише мить – і знову тиша. Сашко прислухався: рись знову дерлася на його березу. Сашкова кров майже скипіла від адреналіну. Він увесь підібрався, готуючись до вирішального двобою. Певне, та рись скажена, якщо так наполегливо прагне до вибраної мети…
Проте хижак зупинився, не діставшись до людини. Сашко чув важке дихання звіра. Знову тягуче очікування. Сашко цього разу озброївся товстезним кийком, що відламав від стовбура. Пауза тривала майже вічність, а потім дерево здригнулося від комеля до самого вершка, ніби хтось намагався струсити з нього Сашка, наче стиглу грушу. Напевне, рись перестрибнула на інше дерево чи кинулася вниз – звідти й такий поштовх, вирішив Сашко.
«Нічого собі! Скільки ж вона важить, та кицька?» – промайнуло в його голові.
Унизу затріщав сухостій, знову зчинився гармидер, що увірвався вовчим скавчанням – ніби то не гроза лісу чатувала під деревом, а мале щеня. Тоді запанувала гнітюча й важка, як камінь, тиша. Людина на дереві перетворилася на суцільні слух і зір, намагаючись почути або розгледіти ворога в темряві. Але дарма.
Так, наче пугач, Сашко Зарванець просидів на березі всю ніч, навіть не здрімнувши. Та який там сон, якщо поруч вештається сама смерть! Часом він тріпав головою, проганяючи сонливість, і знову тулився до прохолодної кори, бо ноги затікали та рана немилосердно дошкуляла. Проте доводилося терпіти, зціпивши зуби.
Ніч минула в очікуванні чергового нападу, а під ранок, коли в лісі вже почало сіріти, він закуняв. Здавалося, лише на хвильку дозволив опуститися повікам, та коли розплющив очі – сонце вже стояло над обрієм. Зі своєї гілки Сашко бачив його мильно-рожевий диск, що висів на сході, і ще багато чого, бо знаходився серед найвищих крон і міг бачити досить далеко.
Рись, здається, пішла, певне, й вовк залишив свою засідку. Сашко відв’язав ремінь і почав обережно спускатися. Коли ж опинився на землі, виявилося, що не може втриматися на затерплих ногах. З переляку почав розтирати кінцівки, аж поки не відчув прилив тепла до пальців ніг і шарудіння тисяч мурах під шкірою. Лише тоді підвівся. Штанина виявилася розпоротою як гострим лезом, навіть черевик розрізаний біля халявки. На нозі – пам’ятний знак: ніби хтось черкнув ожиною. Аж пересмикнувся, коли подумав: якби той кіготь зачепив на пару міліметрів глибше?
Але хай там як, він живий і майже не поранений, а це зараз головне. Кинув погляд на свою рятівницю: кора на березі була здерта до висоти його зросту. Нічого собі! Дебелий сіроманець приходив по його душу. Такий не дав би й рота розкрити. Рисі теж, мабуть, було непереливки, хоча кігтики в неї не тільки щоб лист підгрібати.
Сашко рушив подивитися на місце нічного двобою. Жмут шерсті, скривавлений, потолочений мох. Мабуть, нічия. Але якщо десь на дереві поруч ховається рись-підранок, вона точно на ньому відіграється, резюмував Сашко. Тому миттю закинув голову й почав з острахом роздивлятися крони сосон навколо.
Начебто нема. Він трохи заспокоївся, постояв, обпершись спиною об березу, відсапався. І тільки тоді побачив неподалік від берези двійко здоровенних, порослих мохом валунів. Багатотонні каменюки спиралися одна на одну, а між ними видніла темна розщілина – така, що огрядній людині не пролізти. Сашко обережно підійшов трохи ближче. Біля розщілини – свіжі скривавлені сліди й жмуття короткої шерсті.
«Ось у чому справа! – осінило його.– Там гніздо, домівка рисі! Тому вона так і поводилася, бо захищала лігво й кошенят. Мабуть, вирішила: якщо мене понесло на березу, то я неодмінно нападу на її виводок. Звідти й така диявольська наполегливість та лють. Недарма старі люди казали, що й коню на шию скочить, коли той до лігва підійде…»
Боязко позираючи навколо, Сашко заходився шукати залишений біля підніжжя берези вузол із бурштином. Але його ніде не було. Він тричі обійшов дерево – нічого! Тоді присів, почав розгортати прілий лист і глицю. Досі не йняв віри: неможлива річ, адже сам поклав на те саме місце!
«І що я маю думати про це? – ошелешено промурмотів він під ніс.– Ще скажіть, що то вовк забрав самородки з собою… Чортівня якась!»
Але сама думка про це чомусь так злякала його, що аж мурахи поповзли
