Леобург - Ірина Грабовська

Над Леобургом сяяло сонце. На тлі яскравого світла чорнота обпалених стін ще більше пригнічувала. Крижане блакитне небо, колюче повітря, сірий від кіптяви сніг і купи здибленої замерзлої землі — ось якою була прогулянка Леобургом сьогодні. Джекі йшла так повільно, як могла, і Федя плентався поруч, іноді зупиняючись, аби перепочити. Він уперто прагнув ходити, хоча лікар просив його залишатися в ліжку ще бодай кілька тижнів. Хлопець кривився від болю щокроку, але вперто просувався — так, як ішло вперед їхнє місто, незважаючи на руйнування і загрозу голоду.

Вони опинилися на Михайлівській площі. Без собору вона здавалася неприродно порожньою.

— Відпочинь трохи,— прошепотіла Джекі.— І будемо повертатися.

Федя важко видихнув і сперся на її плече.

— Повертатися?

Джекі відвела погляд, але уникати цієї розмови вічно не вийшло б.

— Давид і Тео вважають, що я потрібна Леобургу. Данило волів би лишитися тут. Тео теж. А я... Я лише хочу бути з тобою. І не хочу зашкодити Агнесі,— дівчина подивилася йому в обличчя.— У цьому рівнянні забагато невідомих.

— Ти нікому нічого не винна. Чого хочеш саме ти? Зостатися чи повернутися?

Джекі вже звикла до того, що Федин погляд залишався холодним, ніби він спостерігав за тим, що відбувається, з якогось власного виміру, і лише іноді в темно-карих очах спалахували іскри цікавості. Як-от зараз.

— Я хочу бути з тобою. Неважливо де,— вона провела пальцями по западинці на його щоці.

Сонця нема, веснянки майже непомітні.

— А чого хочеш ти?

Федя знизав плечима.

— Коли я пішов сюди, то відчував, що мене щось пов’язує з тобою. Якась тонка нитка, відчуття... Я не міг визнати, що можу когось покохати. Що я можу покохати тебе,— він торкнувся її щоки, холодні пальці пробігли по лінії підборіддя, шиї, пірнули у волосся, Федя притулився чолом до її чола.— Тоді нас пов’язувала тоненька нитка, але нині це сталеві троси. Я тепер наче прозрів, наче наново навчився слухати. І для мене все таке яскраве, сліпуче. Мабуть, я помер тоді, у в’язниці. Тож не питай мене, чого я хочу. Я ще сам не розумію, Женю, я... поламаний, як мої ребра,— він усміхнувся.— До речі, я раніше краще б удавився, ніж ходив би у всіх на очах без переднього зуба.

— А я цього не бачу,— видихнула Джекі.— Федю, ти... ти сяєш для мене. Як того вечора, коли я прочитала твій текст і побачила, який ти насправді. Зараз я бачу це щодня, навіч, і ти такий прекрасний, що я...

Він поцілував її, не дозволивши договорити. Джекі вже майже звикла до цього відчуття — коли тепло розтікається її тілом і на якусь мить біль у голові відступає, а ниття м’язів стає непомітним. Вона знала, що остаточно вилікувати це неможливо і що симптоми лише з часом потроху слабшатимуть, але Федя відтепер став її ліками, він розганяв морок, витягав її з ями, і якщо вона могла хоч у чомусь йому допомогти, це було б для неї найвищою нагородою.

— А я гадав, ви в маєтку.

Федя знехотя відірвався від її вуст і обернувся. Тео стояв за кілька кроків, сховавши руки в кишені потертої шкіряної куртки. Він був, як завжди, похмурий і втомлений.

— Ми міркуємо про майбутнє,— відповів Федя.

— Це смішно, зважаючи на те, який гармидер зараз коїться в університеті,— гмикнув його двійник.— Усі ці шляхетні пани вже ладні вчепитися один одному в горлянки. Зарано міркувати про майбутнє.

Джекі помітила, як стрепенулися Федині вії, коли їхні з Тео погляди перетнулися.

— Ти залишишся тут,— промовив він.— Ти вирішив.

— Звісно,— підтвердив Яблонський.

— А якщо Лейла захоче повернутися?

Тео іронічно посміхнувся.

— Ні, вона не захоче.

— Ти вирішив би цю ситуацію інакше,— промовила Джекі.— Так?

— Так. Ти, Едек і Агнеса залишилися б тут. А він повернувся б додому.

— Але ми хочемо бути разом.

— Життя несправедливе,— знизав плечима Яблонський.— А великі звершення вимагають великих жертв.

Данило від утоми ледве тримався на ногах. Після кількох невдалих зустрічей у Відні та Страсбурзі британський прем’єр-міністр сер Джефрі Кавендиш, канцлер Пруссії Антон фон Клозен і голова законодавчого корпусу Франції Кристоф Боше погодилися прибути до Леобурга. Академічний район оперізували кордони леобурзьких армійців, а всередині закопчених стін Леобурзького університету вирували бурхливі суперечки.

Поступово до міста прибували все нові й нові політики: король Болеслав, великий князь Мало польського Князівства Вацлав, представник тимчасового уряду Росії на засланні князь Ковров, міністр зовнішніх справ Японської Імперії. З дня на день обіцяв приїхати президент Федеративних Штатів Америки.

Але все це не давало жодного результату. Леви гризлися між собою, не помічаючи, що їхня клітка охоплена полум’ям.

Данило схилився до Давида:

— Ти впевнений?

Вигнанець стиснув кулаки, на щоках заграли жовна.

— Якщо не ми, тоді хто?

Данило прочинив двері до зали засідань, де висів густий дим від сигар, які смалив прусський канцлер. Вигнанець натиснув на важіль, його візок пхикнув парою і покотився всередину. Давид стискав у руці аркуш паперу.

Присутні здивовано підвели на нього погляди.

— Вельмишановне панство, як голова Народної Ради вільного міста Леобурга оголошую, що ми не маємо жодних претензій на територію Нейтральної зони, окрім земель, визначених як кордони території розвитку відповідно до Закону про міжнародне визнання вільного міста Леобурга. Також ми закликаємо світову спільноту дотримуватися досягнутих домовленостей за підсумком Першої середземноморської війни і визнати право Українського Королівства на відновлення держави в кордонах, визнаних Палермською мирною угодою.

Данило помітив, як витягнулося обличчя короля Болеслава, він повільно пересунув браслет годинника на зап’ястку.

— Вільне місто Леобург вітає угоду між парламентом Угорського Королівства і Конфедерацією Хорватії і Словенії про мир і взаємне визнання кордонів, а також рішення Дунайських князівств про об’єднання у Королівство Румунію. За попередніми домовленостями, ми хотіли б винести на загальне обговорення проект створення міжнародного суду, що буде розташований у вільному місті Леобурзі,— Давид поклав на стіл папір і обвів поглядом присутніх.— Почнімо бодай з чогось.

Джекі почула, як унизу рипнули двері. Вона спустилася на кухню. З університету повернувся Данило.

— Ну, що там?

Він мовчки пив воду просто з чайника.

— Британська Імперія вирішила звільнити останню колонію. Індія отримає незалежність в обмін на торговельну угоду. Британія підтримала нас.

Джекі часто закліпала.

— Пруссія, Франція і Британія