Леобург - Ірина Грабовська

Колишній фурман з гордістю кивнув.

— Це ми його затримали,— відзвітував хлопець.— А ви бажаєте перевірити, як він? Не варто хвилюватися! Я стежу за цим вилупком!

— Я можу глянути? — дерев’яним голосом пробурмотів Тео.

— Авжеж! — Андрес клацнув замком і відчинив двері.

На столі світила маленька газова лампа. Тіло зв’язаної по руках і ногах людини, що лежала, скорчившись, у кутку, з мішком на голові, було схоже на велетенського хробака. Химерні тіні тремтіли на темній стіні. Тео глипнув на Андреса, що стояв на порозі. Його обличчя було таке щасливе, ніби він демонстрував батькам відмінну оцінку в гімназії. Тео стиснув револьвер.

Один рух — і все буде скінчено. Андрес не встигне завадити, Оздемір помре.

— Лейла... Лейла...

Тео завмер і повільно обернувся. Людина в кутку скиглила і смикалася, повторюючи одне слово, наче замовляння. Тео захотілося забити його до смерті лише за те, що він наважився вимовити її ім’я.

Одна мить. Натисни на спусковий гачок. Ти ж натискав сотні разів.

На чолі проступив піт, його затрусило.

— До речі, пане Теодоре, я тут подумав... після війни я, напевно, вступлю до леобурзької армії,— всміхнувся Андрес і підійшов до нього.— Я так загадав, якщо переживу цю ніч. А! І ще — одружуся!

Тео повільно видихнув. Життєрадісний голос Андреса, його думки про майбутнє здавалися в цьому темному підвалі майже блюзнірством.

— Рано загадувати,— кинув Тео неживим голосом.— Спробуй вижити наступні кілька ночей.

І вийшов з камери.

Другий охоронець клацнув замком.

Спиною струменів холодний піт, Тео бракувало повітря. Чому так сталося? Невже після пережитих тортур він отримав від Феді не лише знання кількох мов, але й страх стріляти в людину?

Ні.

Він міг переступити через багато речей у своєму житті, але не міг переступити через самого себе.

Тео дістав з чобота флягу з віскі та зробив три ковтки, а потім вибіг по сходах і вийшов на площу. Сніг припинився, крізь низькі хмари пробивалося біле сонячне проміння. Цей довгий тривожний день нарешті підходив до завершення.

Лейла стрепенулася і миттєво прокинулася. Вона спала на столі в комірчині архіву, куди її запроторив Яблонський. Світло з коридору на якусь мить вихопило у темряві незнайомий силует. Двері з тихим стукотом зачинилися. Спочатку вигнанка подумала, що це знову припхався Тео, але ілюзія розвіялася, коли людина зробила кілька кроків до неї. Вздовж хребта промайнув холод. Тіло напружилося, наче перед стрибком.

— Сам не знаю, чому я такий добрий до тебе,— вона вгадала посмішку в голосі. Брязнула миска з їжею, яку жбурнули на стіл перед нею.

Хто це?.. Голос наче знайомий... Хтось із вигнанців?

— Напевно, я просто не можу вбити тебе сам, хоч і страшенно хотів би. Але я знаю, що вони все одно тебе відпустять. Вони всі тануть, наче кляте масло, тільки-но ти всміхнешся, довбана ти сучка. І чхати їм на наших хлопців.

— Хто ти?

— Оздемір тут.

Лейлу ніби кинули в окріп. Її шкіра стискалася і пульсувала, наче була готова злізти.

Неможливо. Ні. Як?.. Це брехня.

— Так-так, Оздемір тут, у підвалі,— задоволено просичав голос. Лейла згадала молоденького вигнанця, з яким не раз фліртувала на зборах. Матей. Клятий Матей. Ось хто до неї прийшов.

— Вони дуже хотіли приховати це від тебе. Я знаю, що ти спробуєш дістати його. І сподіваюся, зупинити тебе справді складно, тож їм доведеться пристрелити тебе, як скаженого пса! — сповнені ненависті слова вислизали з нього, немов гадюки.— І може, ти перед смертю вб’єш цього гонорового вилупка Яблонського. Я б і на це залюбки подивився.

Двері грюкнули, темрява знову стала абсолютною, матовою, тихою.

Лейла важко ковтнула повітря. Те, як саме говорив вигнанець, свідчило, що він не брехав: Оздемір справді вижив і перебуває в Ратуші, й зараз уже неважливо, як саме він з’явився тут. Діяти слід негайно, доки Давид не сховав Оздеміра до суду. Лейла за звичкою обмацала підбор. Дідько, вона втратила сьомий ніж, тож її початкові позиції значно похитнулися. Втім, вона й так зможе втекти від тих чотирьох бідолах, які практично сплять біля її дверей після безсонної штурмової ночі.

Лейла скочила зі столу і постукала в двері.

Тео здавалося, що він проспав пів дня, хоча насправді минуло не більше двох годин. За вікном сутеніло, рідкісні сніжинки билися об скло, як метелики. Море руїн унизу було темне й сумне — згарища дотліли, ліхтарі не працювали, лише самотній прожектор на Ратуші вихоплював з темряви невелику пляму на площі Чорного. Лунали накази, жінки-вигнанки варили якусь малоїстівну бурду у величезному казані просто посеред площі, й люди шикувалися в чергу по вечерю. Тео вийшов у коридор і спустився до зали прийому делегацій.

На столі перед Давидом була розкладена мапа Європи, поруч сидів фон Бауф. Вигнанець розставляв мітки і пересував по мапі сільничку й перечницю. Його обличчя було бліде, чоло спітніло. Схоже, поранена нога дошкуляла сильніше, ніж він хотів показати, і йому вже час зробити черговий укол морфію.

— Є новини?

Давид звів на нього погляд.

— Новин стільки, що я не встигаю реагувати. Японські війська висадилися на Далекому Сході. Східний флот росіян розбитий у своїх гаванях.

— Вони чекали цього,— Тео взяв у фон Бауфа сигару і запалив.— Японці зробили все, щоб цар Борис уплутався у війну на заході й відтягнув туди велику частину своїх сил — для сутички з Австро-Боснією й атаки на Леобург. Саме тому той японець організував бійню на вулиці Справедливості. Протест мав перерости в бунт.

— А ми бачили японців в Україні,— Давид вигнув брови.— Й Агнеса казала, що бачила в короля японський годинник.

— Українське Королівство не пустило австрійців на свою територію, бо було впевнене в тому, що зуміє відбити їхню атаку. Вони змогли накопичити достатньо сил. Крім того, наявність японських грошей і допомоги пояснює щедрість українського гетьмана,— кивнув Тео.— А для японців усе склалося навіть краще, ніж могло бути. Західне угруповання російської армії деморалізоване поразкою в Леобурзі, Сибір завалено снігом, перекинути допомогу на Далекий Схід для царя Бориса буде вельми складно.

— В Австрії справи не кращі,— фон Бауф провів долонею по пишних вусах.— Вони кинули свої боснійські частини на упокорення бунту в Далмації, наступ на сході зірвано.

— До речі, завтра зранку тут будуть сотні журналістів. Про