Покора - Мішель Уельбек
– Це теж видається мені надто складним – принаймні, вельми неочікуваним.
– І знову ви маєте рацію!
Таннер усміхнувся, радісно потер руки – все це явно його потішало.
– Це дійсно складно, але з іншої причини: бо це неочікувано; бо такого ніхто (принаймні з часів Звільнення від нацистів) іще не бачив. Віддавна політична гра ґрунтується на протиставленні «ліві-праві», і нам видається неможливим позбутися цієї залежності. Однак, якщо придивитися, проблема ця – штучна; відстань між СНР та Братством мусульман менша, ніж між СНР і соціалістами! Здається, ми вже говорили про це під час нашої першої зустрічі: якщо вже Соцпартія погодилася поступитися Міністерством освіти, якщо соціалістам вдалося дійти згоди з мусульманами, якщо всередині партії антирасистська гілка взяла гору над світською, то лише тому, що вони опинились у безвиході, на самому дні. А СНР ближчий до розпаду, ця партія ніколи не приділяла великої уваги освіті – тому з ними буде значно простіше. Проте СНР і Соцпартія мають звикнути до думки, що їм доведеться керувати країною спільно; це для них щось абсолютно нове, навіть протилежне тим цінностям, яких вони дотримуються ще від часів заснування.
– Звісно, – вів далі він, – є й третя можливість: нічого не зміниться, згоди не дійдуть, другий тур пройде на тих самих позиціях з украй непрогнозованим результатом. Певною мірою це найбільш вірогідний з варіантів – але й найбільш небепечний. Перш за все, за всю історію П’ятої Республіки результат виборів ніколи не був настільки незрозумілим; по-друге – і головне! – жодна з двох політичних сил, яка, без сумніву, залишиться при владі, не має досвіду урядування; причому ні на місцевому, ні на загальнодержавному рівнях; що ж, шила в мішку не сховаєш, вони – звичайні аматори у політиці.
Таннер допив пиво, глипнув на мене оченятами, в яких блищав гострий розум. Під картатою курткою він мав сорочку «поло»; Таннер справляв враження зичливої прагматичної мудрої людини; певно, передплачував журнал «Historia» – я так і бачив підшивку журналів у книжковій шафі біля каміну; поруч, певно, стоять ошатні праці зі специфічних вузьких галузей – спід справ у Французькій Африці або історія таємних служб часів Другої світової війни; можливо, автори цих досліджень вже радилися з Таннером – або ще проконсультуються, коли він вийде на пенсію й оселиться у Керсі; деякі теми йому доведеться обходити мовчанкою, рештою ж міркувань він вважатиме за обов’язок ділитися з іншими.
– Отже, щодо завтрашнього вечора ми домовилися? – запитав Таннер, зробивши знак офіціантові щодо рахунку. – Я зайду за вами до готелю. Марі-Франсуаз буде щаслива.
Площу Консулів огортав вечір, призахідне сонце плямило біле каміння споруд рудими відблисками. Ми зупинилися навпроти палацу Ремонді.
– Це містечко, певно, дуже старе? – запитав я.
– Ще й яке старе! І назва – Мартель – не випадкова… Кожен знає, що Карл Мартел переміг арабів при Пуатьє у 732 році, зупинивши мусульманську експансію на північ. Битва справді була вирішальною – вона дала початок ері середньовічного християнства; проте не все тут так просто, адже загарбники відійшли не одразу, тож Мартел ще кілька років бився з ними в Аквітанії. У 743 році він одержав нову перемогу неподалік від цієї площі і вирішив увічнити подію, поставивши церкву; на храмі було викарбовано герб Мартела – три схрещені молоти. Містечко виросло навколо церкви – її невдовзі зруйнували, а відбудували вже у XIV столітті. Іслам і християнство завжди билися між собою; війна – одна з головних справ людини, як казав Наполеон – справа природна. Проте, гадаю, зараз настав час замирення, союзу з ісламом.
Я простягнув йому руку, прощаючись. Він погано грав роль ветерана таємних служб та мудреця на пенсії – однак його щойно звільнили, тож, зрозуміло, він потребував часу на пристосування до нової машкари. Хай там як, а запрошенню до Таннерів я зрадів – портвейн, певно, буде найвищої якості, та й вечеря також смакуватиме, адже вони не належали до тих, хто легковажно ставиться до кулінарії.
– Завтра обов’язково подивіться новини, – порадив він, перш ніж піти. – Можу закластися, що станеться щось незвичайне.
Вівторок, 31 травня
І справді – після другої дня інформаційне поле струсонуло новиною: Спілка за народний рух, Спілка демократів і незалежних та Соціалістична партія домовилися щодо створення уряду – «розширеного республіканського фронту» – та стали на бік кандидата від Братства. Другу половину дня журналісти невтомно гарували, намагаючись дізнатися хоч трохи про деталі домовленостей та розподіл портфелів, щоразу наражаючись на ті самі відповіді: щодо марноти прагнень політиків, потреби в єдності нації та лікуванні ран поділеної країни. У цьому не було нічого дивного, на це, зрештою, всі чекали, а от чого чекали найменше – то це повернення Франсуа Бейру до великої політики. Він отримав «квиток у майбутнє» від Бен Аббеса: в разі перемоги на виборах лідер Братства пообіцяв поставити Бейру на чолі уряду.
Старий політик з області Беарн, переможений майже в усіх виборах, де йому доводилося брати участь упродовж тридцяти років, забезпечивши собі підтримку кількох впливових тижневиків, доклав чималих зусиль для створення образу мудреця: регулярно з’являлися його фотопортрети з кийком чередника, в накидці, як у селюка на упаковці сосисок «Жюстен Бреду», на тлі краєвиду з луками та обробленими полями (найчастіше в баскській провінції Лабур). У численних інтерв’ю він намагався зліпити образ стійкого галла – «чоловіка, який зумів сказати ні»[32].
– Бейру – це ж геніально! – скрикнув Ален Таннер, щойно побачив мене. Він буквально змок від напруги. – Зізнаюся: мені таке на думку не спадало. О, та він справжній хитрун, цей Бен Аббес…
