Покора - Мішель Уельбек

Блаженний, хто поліг на цій землі чуттєвій,

Блаженний, хто поліг у битві справедливій.

Блаженний, хто поліг у світі бунтівливім.

Блаженний, хто поліг у славі узірцевій[35].

Доволі важко розуміти інших людей, вгадувати, що приховується в їхніх серцях – без трунку, напевно, це взагалі було б неможливо. Збентежено і зворушено слухав я, як цей охайний вишуканий інтелігентний і іронічний старий декламував поезію:

Блаженний, хто поліг у вікопомнім бої,

Спочивши горілиць, обличчям до Творця,

Чи бивсь на рубежі повік, як обіцяв,

І смертю заслужив пошани осяйної.

Він із покорою, мало не з сумом похилив голову.

– Ви зауважили? Вже у другій строфі, щоб надати віршеві сили, Пеґі змушений звернутися до Бога. Самої вітчизни мало – її слід пов’язати із чимось могутнішим, із загадковою містикою. Тож у наступних рядках поет відкрито каже про цей зв’язок:

Блаженний, хто поліг за ці міста чуттєві:

Вони ж – лише тіла для Міста у Творця.

Блаженний, хто поліг за світло каганця

В оселі рідній, дорогій, отцевій,

Бо в тих оселях образом зорить

Тілесний начерк Дому у Творця,

Блаженний той, хто в Ньому возлежить —

Земля і слава обіймають – без кінця.

– Французька революція, республіка, вітчизна… авжеж, усе це призвело до чогось – до чогось, що тривало трохи більше століття. А середньовічне християнство проіснувало більше тисячі років. Марі-Франсуаз казала, що ви – фахівець із творчості Гюїсманса. Проте, як на мене, ніхто не відчув дух християнського середньовіччя, ніхто не показав його з такою силою, як Пеґі – переконаний республіканець, атеїст і дрейфусар. Він, як ніхто інший, збагнув, що справжнє божество Середніх віків, живе серце їхньої віри – не Бог-Отець і навіть не Христос; це – Діва Марія! І ви відчуєте це в Рокамадурі…

Я знав, що завтра або післязавтра вони мали вирушити до Парижа, щоб підготуватися до остаточного переїзду. Після підписання угод щодо створення розширеного уряду «республіканського фронту» не залишалося жодних сумнівів щодо результатів другого туру, тож Таннери напевно і остаточно мали вийти на пенсію. Я щиро похвалив кулінарний хист Марі-Франсуаз і, вже на порозі, попрощався з її чоловіком. Він випив не менше за мене, але міг, не збиваючись, декламувати Пеґі – цей чоловік мене просто причарував. Чесно кажучи, я не вважав, що республіка і патріотизм «призвели хоч до чогось» – хіба що до нескінченних безглуздих війн, і все ж Таннерові далеко було до маразму; хотів би я зберегти ясний розум в такому віці! Подолавши кілька сходинок ґанку, я обернувся і кинув йому:

– Поїду до Рокамадура!

Туристичний сезон щойно розпочався, людей було небагато, тож я легко зняв номер у готелі «Бо Сіт», розташованому в центрі середньовічного містечка; з ресторану готелю відкривалася панорама на долину річки Алзу. Місце й справді приголомшувало – не дивно, що воно всіх так вабило. Постійно оновлювалися натовпи туристів, які поривалися з усіх куточків світу – всі різні, але в чомусь однакові; вони, ошелешені, з камерою навпереваги обходили скупчення веж, валів, молілень і каплиць, що ліпилися до скель; на кілька днів я ніби потрапив до іншого виміру – тож не дивно, що ввечері у неділю виборів я мало не проґавив упевнену перемогу Бен Аббеса. Я охоче пірнув до мрійливої апатії, тож, хоча цього разу Інтернет у готелі працював бездоганно, я стривожився через тривалу мовчанку Міріам. Власник готелю та персонал уже дали мені визначення: одинак, не вельми ґречний і дещо понурий – зрештою, доволі точна характеристика. Я був одним з «непроблемних» клієнтів – і для них це було головне.

За тиждень-другий я отримав нарешті від неї листа. Міріам багато і охоче розповідала про Ізраїль, про тамтешню особливу атмосферу – напрочуд жваву й веселу, хоча всюди відчувався мовчазний трагічний підтекст. Дивно, напевно, – писала вона, – залишати рідний край (Францію), побоюючись гіпотетичної небезпеки, та емігрувати до країни, де небезпека була цілком реальною; щойно розкольницьке відгалуження «Хамасу» заявило про чергову низку акцій – тож майже щодня бородані-камікадзе, підперезані вибухівкою, виносили в повітря ресторани й автобуси. Це ненормально, але одразу ж, ступивши на цю землю, розумієш: оскільки від часу заснування Ізраїль постійно перебуває у стані війни, вбивства й бої тут усім видаються неминучими, майже природними – принаймні, не заважають насолоджуватися життям. До електронного листа Міріам додала два свої фото в бікіні на Тель-Авівському пляжі. На одному з фото – у три чверті зі спини – вона прямувала до моря; її сідниці були у самому центрі, тож у мене одразу встав – так захотілося попестити їх, що аж руки звело болісною судомою; неймовірно, але я майже відчув доторк до її сідниць.

І тільки закривши ноутбук, я збагнув, що вона не писала про те, що збирається повертатися до Франції.

Я завів звичку щоранку навідуватися до каплиці Божої Матері та кілька хвилин сидіти перед статуєю Чорної Діви, яка вже тисячу років вабила стількох прочан і перед якою колінкували святі й королі. Дивна була подоба – вона ніби свідчила про зниклий світ. Діва сиділа, виструнчившись; обличчя з стуленими повіками – таке далеке, що навіть здавалося позаземним – увінчувала діадема. Маленький Христос (насправді він нічим не нагадував маля, радше дорослого чоловіка, ба навіть старця) сидів на її колінах також дуже прямо; його повіки теж було стулено, а гостре мудре вольове обличчя також прикрашала корона. У їхніх поставах не знайшлося місця ні ніжності, ні збентеженню матері. Ми бачили не малюка Ісуса, а впевненого в собі правителя світу. Його спокій, а також невидима духовна сила, що линула від нього, повнили серце страхом.

Цей надлюдський образ був повністю протилежним Христу-мученику, Христові-страждальцю, який був написаний Маттіасом Ґрюневальдом і так вразив Гюїсманса. Середньовіччя Гюїсманса було епохою готики, навіть пізньої готики – патетичної, реалістичної і моралістичної, ближчої до Відродження, ніж до романської доби. Пригадалася розмова кількарічної давнини з одним викладачем із Сорбонни. На початку Середньовіччя, – пояснював він, – не могло бути й мови про власний погляд; лише пізніше – скажімо, в Ієроніма Босха – виникають страхітливі образи, де Христос відділяє колону обраних від юрмища приречених на вічні муки, а чорти тягнуть грішників, які не покаялися, до пекла. За романських часів усе це бачили інакше, всюди приблизно однаково: після смерті віруючий впадав у стан глибокого сну і змішувався з землею. А коли здійсняться всі пророцтва і Христос прийде вдруге, всі християни, до одного, встануть зі своїх могил, відродяться у своїх тілах і попрямують до раю. Етичний, індивідуальний погляд, власне, як і сама індивідуальність людям романських часів були незрозумілі –