Покора - Мішель Уельбек

І все ж я мав вертати до Парижа, адже була вже середина липня, і якось уранці я з подивом зрозумів: мандрівка тривала вже більше місяця; авжеж, квапитися не було потреби – я отримав електронного листа від Марі-Франсуаз, яка підтримувала зв’язок з іншими колишніми колегами: поки що адміністрація університету нікого ні про що не повідомляла, тож усе перебувало в густому серпанку. Тим часом минули парламентські вибори – їхній результат був очевидним – і було сформовано уряд.

У Рокамадурі вже починалися різноманітні заходи для туристів, переважно гастрономічні, а зрідка й культурні; напередодні свого від’їзду, за звичкою завітавши до каплиці Божої Матері, я натрапив на декламацію віршів Шарля Пеґі. Я сів у передостанньому ряді; слухачів було небагато, переважно молодь у джинсах та сорочках «поло», з дуже щирими, приязними обличчями, які зазвичай демонструють молоді католики.

Ось, нене, тут – сини, що по боях зійшлись.

Не зважуйте ви їх, як важать душі злих,

Судіть вигнанців після давніх лих,

Хоч манівцями йдуть до любої колись.

Олександрійський вірш відбивав такт у тихій атмосфері каплиці, і я замислився над тим, що могли второпати в поезії палкого патріота Пеґі юні католики, сповнені гуманістичних ідей. Актор читав пречудово – до речі, я був переконаний, що це актор з якогось відомого театру, певно, із «Комеді-Франсез», проте він, здається, грав і в кіно (я бачив десь його фото).

Ось, нене, тут – сини у війську незліченнім,

На них – не тільки гріх, тож не судіть суворо,

Нехай Творець землею їх накриє скоро,

Її ж, утрачену, любили невтоленно.

Я здогадався, що актор був поляком, проте ім’я пригадати не міг; напевно, він був і католиком – до цієї конфесії належало кілька відомих акторів; адже акторський фах – досить химерний та вимагає більшої віри у втручання вищих сил, ніж у решті професій. Цікаво, чи любили ці юні католики рідний край? Чи готові були віддати за нього життя? Щодо мене, то я відчував, що готовий віддати життя – але не за рідний край, ні, віддати життя взагалі; словом, почувався я дещо дивно – мені уявлялося, ніби Діва зійшла з п’єдесталу і злетіла в повітря, а малий Ісус відділився від неї; здавалося, варто йому підняти рученя – і впадуть орди язичників та їхні ідоли, і віддадуть йому ключі від світу «як держителеві, владарю й повелителю».

Ось, нене, тут – сини, утрачені колись,

Та не судіть ви їх по наклепу лихому,

Ви їх прийміть, як Сина Блудного додому,

Щоб мати й син у згоді обнялись.

Можливо, я просто зголоднів, адже вчора забув повечеряти, тож краще було мені повернутися до готелю та замовити кілька качиних ніжок, а не мляво сидіти на лавці, мов жертва містичної гіпоглікемії. Я знову згадав про Гюїсманса, про страждання та сумніви, пережиті ним під час навернення до віри, і про відчайдушне прагнення стати частиною церкви.

Я залишився до кінця, проте, врешті-решт, збагнув, що, незважаючи на красу тексту, під час останнього візиту волів би залишитись у каплиці на самоті. У цій суворій скульптурі було ще дещо, крім відданості батьківщині й рідній землі та хвали мужній привабливості вояків, а також окрім цілком дитячого прагнення материнської ласки. Я бачив у ній щось загадкове, священицьке, королівське, чого Пеґі був не в змозі збагнути, а Гюїсманс – і поготів. Уранці, поклавши багаж у авто й оплативши готель, я повернувся до каплиці, де в такий час було зазвичай безлюдно. У затінку на мене ніби чигала непорушна нев’януча Діва. У неї, авжеж, були влада й сила, проте я відчув, як поволі втрачаю із нею контакт, як вона віддаляється в просторі й часі, поки я сиджу на лавці – зіщулений, принижений, скутий. За півгодини я підвівся – Дух остаточно залишив мене, звівши до кволого смертного тіла – і сумно спустився сходами з церковного ґанку до стоянки.

IV

Повернувшись до Парижа, перетнувши пункт оплати проїзду в Сент-Арну, залишивши за собою передмістя Савіньї-сюр-Орж, Антоні та Монруж, звернувши перед Італійською брамою, я вже знав, що життя, яке на мене чекало, буде безрадісним, проте не порожнім, а навпаки – повним невинних виявів агресії; як я й очікував, хтось скористався моєю відсутністю, аби зайняти місце на парковці перед будинком; цівка води стікала по холодильнику; проте жодних інших несподіванок на мене не очікувало. Поштову скриньку розпирало від офіційних листів – деякі вимагали негайної відповіді. Правила адміністративного життя вимагають постійної присутності – будь-яка тривала поїздка може поставити вас у незручне становище перед однією з установ або закладів; я знав, що, аби виправити ситуацію, мені знадобиться кілька днів. Тож узявся до сортування кореспонденції, викидаючи найбільш недолугі рекламні оголошення та відкладаючи вбік слушні пропозиції (три дні «безуму» від інтернет-крамниці «Оффіс-Депо», особисті знижки та розпродаж від іншої крамниці – «Кобразон»), а потім підвів очі до одноманітного сірого неба. Так я просидів кілька годин, підливаючи рому до склянки – а згодом знову накинувся на стос листів. У двох перших моя страхова компанія повідомляла, що у деяких випадках я не зможу отримати відшкодування, та запрошувала оновити поліси, доклавши до послання зразки необхідних документів; до подібних епістол я звик і майже ніколи на них не відповідав. Однак третій лист виявився повною несподіванкою. Мерія міста Невер висловлювала щире співчуття з приводу смерті моєї матері; мене повідомляли, що її тіло доставили до міського судово-медичного закладу, з яким мені належало зв’язатися, щоб отримати додаткову інформацію. Лист було датовано вівторком, тридцять першого травня. Я швиденько проглянув решту пошти: нагадування прийшло чотирнадцятого червня, ще одне – двадцять восьмого червня. А одинадцятого липня мерія Невера проінформувала мене, що, згідно зі статтею L 2223-27 Загального кодексу міських громад, комуна взяла на себе витрати з похорону моєї матері на ділянці загальних поховань міського цвинтаря. На те, щоб звернутися з проханням щодо ексгумації тіла та поховання в окремій могилі, мені давали п’ять діб; після цього терміну тіло мало бути спалене, а попіл розвіяний у «садку спогадів». Якщо я захочу замовити ексгумацію, то буду зобов’язаний компенсувати витрати муніципалітету – катафалк, носіїв та решту.

Авжеж, я й не думав, що мати вела активне громадське життя, – вона не відвідувала лекцій з історії доколумбових цивілізацій, не захоплювалася романським стилем церков Неверського регіону, як решта жінок її віку; проте я не очікував на повну мовчанку. З батьком, напевно, теж намагалися зв’язатися – і він