Покора - Мішель Уельбек
Рівно о другій хода на чолі з Марин Ле Пен вийшла на Єлисейські поля і попрямувала до Тріумфальної арки, де о третій було передбачено виступ лідерки. Я вимкнув звук, але ще певний час не відводив очей від екрану. Через усю вулицю простягнувся банер: «Ми – народ Франції!» На численних дрібних плакатах, розсіяних натовпом, значилося ще лаконічніше: «Ми – вдома!» Саме це стало гаслом – стислим і водночас позбавленим надмірної агресії, – що його націоналісти використовували під час зібрань. Буревій досі збирався; велетенська хмара висіла, не рухаючись, над кортежем. За кілька хвилин я втомився і повернувся до роману «На узбіччі».
Марі-Франсуаз зателефонувала після шостої; їй мало що було відомо – вчора збиралася Національна рада університетів, проте жодної інформації звідти не просочилося. Хай там що, Марі-Франсуаз була впевнена – до кінця виборів факультет не запрацює, а може, і до початку нового навчального року; вступні іспити можуть перенести на вересень. Узагалі ситуація здавалася їй серйозною; чоловік Марі-Франсуаз непокоївся, з початку тижня по чотирнадцять годин на день працював у своєму бюро в ГДСВБ, а вчора там навіть заночував. Вона поклала слухавку, пообіцявши набрати, якщо дізнається більше. Не було чого їсти, але не було й бажання йти до супермаркету – у перенаселеному кварталі надвечір’я було не найкращим часом для покупок; проте я був голодний, та й харчів хотілося накупити – теляче фрикасе, мерлузу з трембулькою, берберську «мусаку»; готові страви, які треба було розігрівати в мікрохвильовці – нейтральні, бо позбавлені смаку, та прикрашені яскравою радісною упаковкою – були справжнім прогресом порівняно з жалюгідною поживою героїв Гюїсманса; здавалося, від цих страв не можна чекати чогось поганого, а враження, буцімто береш участь у колективному досліді – марному, але для всіх доступному, – могло призвести до часткової готовності змиритися.
Дивно, але супермаркет виявився майже порожнім, тож я у запал, змішаним зі страхом, швидко заповнив візок; раптом, без жодної причини, на гадку спав вислів «комендантська година». Деякі з касирок, чекаючи перед касами на клієнтів, слухали радіо; маніфестація тривала, поки що жодних інцидентів не сталося. «Це буде пізніше, – подумав я, – коли їх розженуть».
Лютий дощ линув саме тоді, як я виходив з торговельного центру. Повернувшись додому, я розігрів бичачий язик під мадерою – смаком подібний до каучуку, проте приготований за всіма правилами – і ввімкнув телевізор: почалися сутички, всюди майоріли групи людей у масках – вони швидко пересувались і були озброєні автоматичними карабінами та пістолетами-кулеметами; кілька вітрин уже побили, всюди палали автівки, проте кадри, зняті під зливою, були дуже розмиті – важко було скласти чітке уявлення про розподіл сил.
ІІІ
Неділя, 29 травня
Я прокинувся близько четвертої ранку, напружений та натхненний; довго й ретельно збирав валізу, складав докупи ліки до автомобільної аптечки та змінний одяг на місяць; знайшлися навіть туристичні кросівки – високоякісні американські кросівки, ще жодного разу не ношені; я їх придбав рік тому, вирішивши відправитись у піший похід. Забирав я також ноутбук, упаковку протеїнових батончиків, електрочайник і розчинну каву. О пів на шосту я був готовий рушати. Авто котилося легко, всі паризькі брами були порожні; тож уже о шостій я під’їздив до комуни Рамбуйє. Жодних планів, жодних ідей, куди їхати, я не мав – лише відчував, що мене тягне на Південний Захід; бо, якщо у Франції справді спалахне громадянська війна, туди вона довго діставатиметься. Чесно кажучи, я майже нічого не знав про Південний Захід, хіба те, що там смакують тушкованою качкою; мені здавалося, що тушкована качка і громадянська війна несумісні. Втім, я міг і помилятися.
Взагалі-то я поганенько знав Францію. Після дитинства і юності, проведених у паризькому передмісті Мезон-Лаффіт, я облаштувався в Парижі й ніколи не залишав цього міста; я ніколи не мандрував країною, громадянином якої – принаймні теоретично – я був. Наміри пізнати країну були – про це свідчила покупка «Фольксвагена Туарега», що з’явився одночасно з туристичними кросівками. Авто було потужне з V-подібним восьмициліндровим дизельним двигуном на 4,2 літри з прямим впорскуванням системи «коммон рейл», що дозволяло йому розганятися до більш ніж 240 км/год; створений для тривалих подорожей; було воно й неоціненне при подоланні певних висот. Певно, в ті часи я мріяв про чудові вікенди та прогулянки лісовими шляхами; проте, зрештою, нічого цього не сталося, тож у вихідні я задовольнявся обов’язковим променадом на ринок старовинних книжок, що вирував у парку імені Жоржа Брассанса. Часом мені щастило – і у вихідні я кохався, переважно з Міріам. Життя було б похмурим і сірим, якби я час від часу не кохався з Міріам. Я зупинився на станції Міль-Етан – Тисяча Ставів, – що відразу за виїздом із Шатору; купив собі в кав’ярні «La Croissanterie» печиво з шоколадом та велику каву, вмостився за кермо і поснідав, обмірковуючи своє минуле – себто відсутність минулого. Паркінг височів над місцевим краєвидом – майже порожнім, якби не кілька корів, певно, місцевої шаролезької породи. Вже був день, проте шари туману досі висіли над далекими луками. Краєвид складався з численних пагорбів і тішив око, проте жодного ставу, жодної річки я не побачив. Мені здалося необачним міркувати тут про майбутнє.
Я ввімкнув радіо у авті: почалися вибори; тривали вони без пригод; Франсуа Олланд уже проголосував у своєму «коррезькому ф’єфі»[25]. Відсоток відвідуваності – якщо про це можна судити в таку ранню пору – був високий, вищий, ніж під час двох останніх президентських виборчих кампаній. Дехто з політичних аналітиків висловлював припущення, що підвищений рівень явки вигідний «урядовим партіям» і грає не на користь крайніх; проте інші не менш поважні експерти мали цілком протилежну точку зору. Зрештою, поки що з рівня явки висновки робити було зарано – і не варто було слухати радіо; тож я його вимкнув і залишив стоянку.
Щойно рушивши з місця, я помітив, що палива в баку залишалося не більше чверті; треба було зазирнути на заправку. Також раптом я усвідомив, що шосе незвично безлюдне – це був той момент, коли суспільство вільно дихає, розслабляється, а його члени коротку мить тішать себе ілюзією індивідуального існування. Проте я вже проїхав майже сто кілометрів – і мені не трапилося жодного авта; лише раз дивом ухилився від вантажівки з болгарськими номерами, яка звивалася шляхом, неначе сп’яніла від втоми, між роздільною смугою і краєм шляху. Усе здавалося досить спокійним, я мчав уздовж двобарвних каналів, що їх легкий вітерець наїжачував брижами; сонце осявало луки й гаї, мов відданий працівник. Тоді я знову ввімкнув радіо, проте цього разу – безрезультатно: всі станції, занесені до пам’яті приймача –
