Покора - Мішель Уельбек
– Що мені подобається в Бейру, що робить його в моїх очах незамінним, – із запалом вів далі Таннер, – то це те, що він повний дурень, а його політичний проект – це нестримне прагнення будь-якими засобами досягнути так званих «найвищих посад». Бейру ніколи не мав власної думки щодо жодного питання – більше того, уникав власних думок; а це дуже рідкісне явище у політиці. Це робить його бездоганним втіленням ідей гуманізму – він вважає себе мало не Генріхом IV та поводиться, мов впливовий арбітр у міжконфесійному діалозі; до речі, серед виборців-католиків (яких утішає безглуздість Бейру), він користується неабиякою популярністю. Саме це потрібно Бен Аббесові – він понад усе прагне триматися курсу «новітнього гуманізму», представляти іслам як довершену форму нового, об’єднувального гуманізму; до слова, Бен Аббес аж ніяк не хитрує, коли твердить про свою повагу до всіх трьох «релігій книги».
Марі-Франсуаз запросила нас до столу; вона приготувала салат із бобів, кульбаб та пармезанової стружки. Було так смачно, що на мить я забув про теревені її чоловіка. А він вів далі: католиків у Франції вже майже немає, проте вони завжди вважалися носіями панівних моральних чеснот; хай там як, а Бен Аббес від початку робив усе, щоб завоювати їхню довіру: минулого року він не менше, ніж тричі, побував у Ватикані. Маючи єдиний козир – своє походження з країни третього світу – він, тим не менше, зумів причарувати консервативних виборців. На відміну від свого давнього супротивника Тарика Рамадана, якого зв’язки з троцькістами тягнули на дно, Бен Аббесові завжди щастило уникати спілкування з антикапіталістичними ліваками; правим лібералам вдалося виграти «битву ідей», і він збагнув це відразу; молодь стала надто підприємливою, а агресивну модель ринкової економіки нині визнавали всі. Проте по-справжньому геній лідера Братства виявився у розумінні ціннісного, а не економічного підґрунтя виборів; і того, що на виборчому полі праві напевно – навіть не напружуючись – виграють «битву ідей». На противагу Рамаданові, який вихваляв шаріат як інноваційний, мало не революційний шлях змін, Бен Аббес пропонував заспокійливі традиційні цінності – авжеж, з екзотичним присмаком, який лише додав їм привабливості. Відновлення сімейних цінностей, традиційної моралі та (неявно) патріархату – тут перед Бен Аббесом відкривався широкий шлях, яким не могли піти ані праві, ані Національний фронт; так вони ризикували здобути славу реакціонерів, ба навіть фашистів, серед останніх представників покоління 1968 року; з точки зору соціології цих живих мумій прихильників прогресу залишалася жалюгідна купка, проте вони обкопались у медійних фортецях, звідки слали прокльони на злощасні часи та нудотний дух, що ширився країною; лише Бен Аббес міг дозволити собі ігнорувати їх. Збентежені його впевненими антирасистськими поглядами, ліві з самого початку були позбавлені можливості перемогти на цьому полі – вони не мали навіть змоги згадувати про цей аспект.
Марі-Франсуаз подала нам запечену баранячу ногу зі смаженою картоплею – і я мало не втратив ґрунт під ногами.
– І все ж він мусульманин… – боязко заперечив я.
– Звісна річ! Ну то й що?
Таннер дивився на мене, сяючи від задоволення.
– Бен Аббес – поміркований мусульманин, – пояснив він, – і це головне. Правда в тому, що він постійно на цьому наголошує. Помилкою було б вважати його прихильником руху талібів чи терористом; до цих людей він завжди ставився зі зневагою. В його колонках в газеті Le Monde, окрім загального осуду їхніх дій, добре відчутна й зневага; Бен Аббес вважає терористів за аматорів. Насправді він – напрочуд меткий політик, певно, найбільш меткий і гнучкий з-поміж усіх діячів французької політичної сцени після Франсуа Міттерана; проте, на відміну від Міттерана, він має чітке власне бачення історії.
– Отже, ви переконані, що католикам немає чого боятися.
– Не просто немає чого боятися – ні, їм є на що сподіватися! Знаєте… – він усміхнувся, ніби заздалегідь вибачаючись за свої слова, – я вже десять років досліджую феномен Бен Аббеса, і, без перебільшення, можу сказати, що я – один із тих, хто знає його найкраще. Усю кар’єру я присвятив спостереженню за ісламістськими рухами. Першою справою, над якою я працював – о, тоді я був дуже юний, ще навчався у школі поліції у Сен-Сир-о-Мон-Дор! – були масові вбивства в Парижі 1986 року; тоді, зрештою, встановили, що теракт замовила Хезболла, за якою стояв Ірак. Потім були алжирці, косівські албанці, рухи, прямо пов’язані з Аль-Каїдою, та кілька вовків-одинаків… Тероризм ніколи не вщухав, завжди прибирав нових форм. Тож не дивно, що, коли утворилося Братство, воно відразу ж потрапило під наш нагляд. І знадобилися роки, щоб переконатися: навіть якщо в Бен Аббеса і є плани – причому більш ніж амбітні, – то вони не мають нічого спільного з ісламським фундаменталізмом. Серед ультраправих поширювалася думка, буцімто, коли мусульмани прийдуть до влади, християн буде зведено до статусу «дзимі» – громадян «другої зони». «Дзимі» – один із головних принципів ісламу; проте на практиці статус «дзимі» вельми розмитий. Географічні межі ісламу – дуже широкі; практика віри в Саудівській Аравії має мало спільного з тим, що можна побачити в Індонезії або Марокко. Щодо Франції, то я абсолютно переконаний – якщо хочете, можу закластися, – що християнський культ не зазнає жодних зазіхань, більше того, збільшаться виплати на утримання об’єднань католиків та культових споруд; уряд зможе собі це дозволити, адже нафтові монархії виділятимуть значно більші суми на французькі мечеті. А головний ворог мусульман, той, якого вони бояться і ненавидять найдужче – не
