Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
— Говорять про те, що нацисти робили з євреями. Англійці чинили ще гірше. У битві за Лондон,— Джо помовчав.— Ці їхні снаряди, фосфор і нафта. Я потім бачив декілька німецьких загонів. Корабель за кораблем згорали на попіл. Підводні трубопроводи перетворювали море на вогонь. І те, що вони робили з цивільним населенням — ці масові бомбардування, коли Черчилль думав, що хід війни вдасться зламати в останню мить. Ці нещадні нальоти на Гамбург, Ессен та...
— Давай не будемо про це.
Джуліана пішла на кухню і почала смажити бекон. Вона ввімкнула маленький білий радіоприймач «Емерсон» — подарунок Фрінка на день народження.
— Я приготую тобі щось поїсти.
Вона намагалася піймати якусь радіостанцію з легкою приємною музикою.
— Поглянь,— сказав Джо.
Сидячи на ліжку у вітальні, він відкрив свою валізку і дістав рвану зім'яту книжку, яку явно часто тримали в руках. Він вишкірився до Джуліани.
— Ходи сюди. Знаєш, що дехто стверджує? Ось цей чоловік... — він вказав на книжку.— Це дуже кумедно. Сідай.
Він взяв її за руку і посадовив поруч.
— Я хочу тобі зачитати. Припустімо, вони б перемогли. Яким був би світ? Можна не напружуватися, цей чоловік усе вже за нас продумав.
Розгорнувши книгу, Джо почав неквапно гортати сторінки.
— Британська імперія контролювала б усю Європу. Усе Середземномор'я. Італії взагалі не існувало б. Як і Німеччини. Британські полісмени і ці смішні солдатики у хутряних шапках — все під владою короля аж до Волги.
— А хіба це було б так погано? — тихо запитала Джуліана.
— Ти читала книгу?
— Ні,— визнала вона, намагаючись розгледіти обкладинку.
Однак вона чула про цю книгу, багато хто її читав.
— Але ми з Френком — моїм колишнім чоловіком — часто говорили про те, яким був би світ, якби перемогли союзники.
Здавалося, Джо її не чує. Він пильно вдивлявся у примірник роману «І обтяжіє сарана».
— А тут,— продовжував він,— знаєш, як Англія перемагає? Як вона розбиває країни Осі?
Джуліана заперечно похитала головою, відчуваючи, як у чоловікові поруч із нею наростає напруга. У нього затремтіло підборіддя. Він знову і знову облизував губи, впивався пальцями у голову... Коли він заговорив, голос звучав хрипко.
— У нього Італія зраджує Вісь.
— Он як.
— Італія переходить на бік союзників. Приєднується до англосаксів і підставляє під удар те, що він називає «м'яким черевом» Європи. Але нічого дивного, що він так думає. Усі знають, що італійська армія — боягузи, які тікали, варто їм було лише побачити британців. Впивалися дешевим червоним вином. Гультіпаки, не створені для того, щоб воювати. Цей тип...
Джо згорнув книгу, перевернув її і подивився на зворот обкладинки.
— Абендсен. Я його не звинувачую. Він пише фантастику. Уявляє, яким був би світ, якби держави Осі програли. А як іще вони могли б програти, якщо не внаслідок зради Італії? — сказав він скрипучим голосом.— Дуче був клоуном, ми всі це знаємо.
— Я маю перевернути бекон.
Вона вивернулася і поспішила на кухню.
Джо пішов за нею, не випускаючи книгу з рук.
— І у війну вступають Сполучені Штати. Після того, як розбивають японосів. А після війни Сполучені Штати і Британія ділять між собою світ. Точнісінько так, як Німеччина та Японія зробили це насправді.
— Німеччина, Японія та Італія,— сказала Джуліана.
Він витріщився на неї.
— Ти пропустив Італію.
Вона спокійно зустріла його погляд.
«Чи ти й сам забув, як і всі інші? Імперійка на Близькому Сході... Оперетковий Третій Рим».
Тим часом вона поставила перед ним каву і дерев'яну тарелю з беконом, яєчнею, тостами і мармеладом. Він їв охоче.
— А у Північній Африці чим вас годували? — запитала вона, теж сівши за стіл.
— Дохлими віслюками.
— Який жах!
Криво усміхнувшись, Джо сказав:
— Asino Morte[43]. М'ясні консерви з літерами AM на бляшанці. Німці називали їх Alter Mann — «старий чоловік».
Він знову почав запихатися їжею.
«Хотіла б я прочитати її,— подумала Джуліана, простягнувши руку і взявши книгу, яка лежала біля Джо.— Чи достатньо часу він тут пробуде?»
Книга була масною, з надірваними сторінками. Уся у відбитках пальців. «Далекобійники читали її у довгих рейсах, у дешевих забігайлівках, пізніми вечорами... З тебе, безумовно, повільний читач. Не сумніваюся, що ти сидів над цієї книгою багато тижнів, якщо не місяців». Розгорнувши книгу навмання, вона прочитала:
«...тепер, у літньому віці, він пізнав спокій. Таких величезних володінь у стародавні часи лише жадали, але не могли об'єднати, а тепер кораблі пливуть з Криму до Мадрида, а навкруги — одна Імперія з однією валютою, мовою, прапором. Старий добрий Юніон Джек[44] — усюди, від сходу до заходу, нарешті це здійснилося: хоч де би світило сонце, майоріє прапор».
— Я з собою тягаю лише одну книгу,— сказала Джуліана,— і це насправді оракул, а не книга. «І цзін». Мене підсадив на неї Френк, і я завжди користуюся нею, коли треба прийняти рішення. Повсякчас маю її під рукою. Завжди.
Вона закрила «Сарану».
— Хочеш поглянути? Спитати поради?
— Ні.
Склавши руки на столі і спираючись на них підборіддям, вона запитала, скоса поглядаючи на нього:
— То ти назавжди сюди перебрався? Що плануєш робити?
Вона думала про плітки та обмови. «Я просто ціпенію від твоєї ненависті до життя. Але... У тобі щось є. Ти як тваринка. Не загрозлива, але кмітлива». Вдивляючись у його чітко окреслене розумне смагляве обличчя, вона подумала: «Як мені могло здатися, ніби ти молодший за мене? Але навіть в цьому є правда — твоя дитинність. Ти все ще молодший братик, який і досі обожнює обох своїх старших братів, свого майора Парді та генерала Роммеля, і аж обливається потом, щоб врешті дістати томмі[45]. Чи вони й справді задушили твоїх братів дротом? Про таке говорили. Після війни публікували страшні історії та фотографії...» Вона здригнулася. Але британських диверсантів давно судили й покарали.
Музика припинилася, схоже, розпочався випуск новин, невиразна радіотрансляція на коротких хвилях з Європи. Голос переривався і пропадав. Довга пауза, цілковита тиша. Потім денверський диктор заговорив дуже ясно і чітко, ніби був десь поруч. Вона потягнулася до радіо, щоб перемкнути станцію, але Джо зупинив її руку.
«...звістка про смерть канцлера Бормана стала ударом
