Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
З тривогою в голосі, вона додала:
— Говорити про це не заборонено. Японоси дозволили продавати цю книгу в Тихоокеанії. У газетах пишуть, що вони й самі охоче її читають. Вона популярна і на Рідних Островах. Там вона спричинила велику дискусію.
— Слухай, а що він говорить про Перл-Гарбор?
— Президент Таґвел дуже розумний, тому наказує відвести всі кораблі у море. Таким чином флот США було врятовано.
— Ясно.
— Тобто взагалі-то не було ніякого Перл-Гарбору. Вони нападають, але їм вдається знищити лише кілька малих човників.
— А назва — «Сарана...», чи як там її?
— «І обтяжіє сарана». Це з Біблії.
— І Японія зазнає поразки, бо не було Перл-Гарбору. Послухай: Японія б усе одно перемогла. Навіть без Перл-Гарбору.
— Флот США — у цій книзі — не дає їм захопити Філіппіни й Австралію.
«Вони б усе одно їх захопили. У них був кращий флот. Я непогано знаю японців. Їм долею було призначено здобути владу у Тихоокеанському регіоні. А Сполучені Штати потроху занепадали ще від Першої світової війни. Та війна духовно й морально зламала всі країни-союзниці».
Дівчина уперто продовжувала:
— А якби німці не захопили Мальту, Черчилль лишився би при владі і повів Англію до перемоги.
— Як? Де?
— У Північній Африці. Черчилль врешті розбив би Роммеля.
Віндем-Метсон розреготався.
— І розбивши Роммеля, англійці одразу ж отримали б змогу перекинути всю свою армію через Туреччину і приєднатися до залишків російської армії, щоб зайняти оборону. За сюжетом, вони зупиняють просування німців на схід, у глибину Росії, в якомусь містечку на Волзі. Назва містечка маловідома, але воно й справді існує, я знайшла його в атласі.
— І як воно називається?
— Сталінград. І там британці переломлюють хід війни. Отже, у книзі Роммелю так і не вдається об'єднатися з німецькими силами, які просуваються згори, з Росії. З армією фон Паулюса, пам'ятаєте? Відтак німці не можуть вдертися на Близький Схід, щоб дістатися до нафти, яка їм так потрібна, а також прорватися до Індії, як трапилося насправді, щоб об'єднатися з японцями. І...
— Немає у світі такої стратегії, яка б перемогла Ервіна Роммеля,— сказав Віндем-Метсон.— І всі вигадані цим хлопцем події, і це російське містечко, героїчно охрещене Сталінградом, і затята оборона — усе це могло хіба що відтягнути розв'язку, але не змінити її. Послухай: я зустрічав Роммеля. У Нью-Йорку, коли їздив туди у справах, у 1948-му.
Насправді, він лише здаля бачив Воєнного губернатора Сполучених Штатів Америки на прийомі в Білому Домі.
— Яка людина! Яка гідність і постава! Тому я знаю, про що говорю,— підсумував він.
— Просто жах, що замість генерала Роммеля призначили цього страхітливого Ламмерса,— сказала Рита.— Ось коли насправді почалися всі ці вбивства та концентраційні табори.
— Вони існували і за правління Роммеля.
— Але... — вона махнула рукою,— не на державному рівні. Може, ці відморозки-есесівці тоді щось таке й робили... Але він не з їхньої когорти. Він більше скидався на прусаків старого Гарту. Такий суворий...
— Я скажу тобі, хто справді добре потрудився у США,— мовив Віндем-Метсон,— і на кого можна покладати надії, коли йдеться про економічне відродження. Альберт Шпеєр. Не Роммель і не Організація Тодта[34]. Шпеєр був найбільш вдалим кадровим рішенням Партії у Північній Америці. Він знову ввів у дію усі підприємства, корпорації та фабрики — усе! — і змусив їх працювати ефективно. Хотів би я, щоб у нас так було. Натомість маємо в кожній галузі по п'ять конкуруючих організацій, а це страшне марнування ресурсів. Немає нічого безглуздішого за економічну конкуренцію.
— Я не змогла б жити у цих робочих таборах, у цих бараках, там, на Сході,— сказала Рита.— Одна моя подруга мешкала там деякий час. Її пошту перевіряли. Вона не могла нічого мені розповісти, поки знову не повернулася сюди. Вони мали прокидатися о шостій тридцять під оркестрову музику.
— Ти б звикла до цього. Мала би чисте помешкання, повноцінне харчування, дозвілля, гарантований медичний догляд. Чого тобі ще? Вишеньку на торті?
Його велика німецька машина тихо котилася крізь прохолодний нічний туман Сан-Франциско.
Містер Таґомі сидів на підлозі, підігнувши під себе ноги. Він тримав у руках піалу з улуном[35], час від часу дмухаючи на нього і посміхаючись містеру Бейнсу.
— У вас тут чудово,— сказав нарешті той.— Тут, на Західному Узбережжі, панує такий спокій. Абсолютно не так, як там.
Він не став уточнювати, де саме.
— Бог говорить з людиною під знаком Пробудження,— прошепотів містер Таґомі.
— Прошу?
— Оракул. Даруйте. Випадково вирвалося, це я думкою десь у хмарах.
«Витати у хмарах,— подумав Бейнс,— ось що він хотів сказати». Він усміхнувся сам до себе.
— Ми просто сміховинні,— сказав містер Таґомі,— бо живемо за порадами книги, якій уже п'ять тисяч років. Ми досі ставимо їй питання, наче живій істоті. І вона справді жива. Так само, як християнська Біблія. Багато книг насправді живі. Не у метафоричному сенсі, їх оживлює дух. Розумієте?
Він уважно дивився на містера Бейнса, намагаючись вловити його реакцію.
Дбайливо добираючи слова, Бейнс сказав:
— Я занадто мало знаю про релігію. Це не моя сфера. Я вважаю за краще говорити про те, в чому я компетентний.
Він і справді не розумів до пуття, про що йдеться містерові Таґомі. «Напевно, це через утому. Відколи я прибув сюди, в усьому навколо відчуваю якусь карликовість. Щось таке, що не дотягує до життя, мов комічний фарс. Що це за книжка, якій п'ять тисяч років? Годинник із Міккі Маусом, сам містер Таґомі, крихка піала в його руках...» А ще, на стіні, навпроти містера Бейнса, висіла величезна голова буйвола, страхітлива і загрозлива.
— Що це за голова? — раптом запитав він.
— Це не що інше, як істота, яка підтримувала існування аборигенів за минулих часів.
— Ясно.
— Чи можу я продемонструвати вам мистецтво забиття буйволів?
Містер Таґомі поставив свою піалу на столик і звівся на ноги.
У себе вдома цієї пізньої години він був одягнений у шовковий халат, капці і білу краватку-шалик.
— Ось я їду на сталевому коні.
Він присів, імітуючи їзду верхи.
— Через коліно перекинутий мій добрий вінчестер 1866 року випуску з моєї колекції.
Він запитливо поглянув на містера
